Розділ І Хутір очеретянок

Далі він таке тогді розказав:

– Вінок для Гальки вийшов із чорнобривців, незабудок, барвінку й ромашок. І кожна ся квітка нібито повинна лікувати малу:[31] чорнобривці помагають од голови, щоб не боліла, незабудки й барвінок на очі добре дають, зір розвивають, а ромашки серце заспокоюють. Ше мати сказала, що вже як шість літ малій стукне, то вплете в той вінок мак, щоб давав сон і беріг думку… Надько, – звернувся раптово до мене Павлусь, – а давай сплетемо для тебе вінок?

– Для мене? – здивувалася я. – А який?

– Ну, отой, – відказав він. – Шо то… той…

Павлусь хоч старший за мене на два роки був, та не набагато сміливіший у гутірці.

– Який? – я справді не могла докумекати.

– Я чув, як сьогодні мати дещо сказала нашій Наталці…

То вже про середню сестру Павлусь заговорив, їй чотирнадцять.

– Мати сказала, шо їй такий вінок уже можна сплести, бо його можна робити дівчатам од тринадцяти літ і до замужу, – відказав він.

Я нашорошила вуха й далі слухала його, не знала, шо сказати.

– Мати сказала, шо тобі теж-ка вже можна…

– Мені теж-ка вже можна? – я трохи насторожилася. – Про шо ти кажеш, Павлусю? – шарпонула його за рукав.

– Та ж про вінок! – скрикнув він і помчав стрімголов до річки.

Я спурхнула за ним. Як отой шуліка, зірвалася з місця.

– Ти куди?! – зарепетувала. Але й зареготала нараз. – Втекти хоч’ од мене?! Не вийде!

Ми часто так у доганячки грали…

Павлусь оглянувся пару раз, побачив, шо я за ним лечу, і собі став сміятися на всьой луг. Голосно, аж луна за селом пушла.

– Біжи, Надько, хутчіш біжи за мною, Надько, доганяй! – заголосив.

А потом-ка навмисно спотикнувся, упав у траву, покрутився, як поліняко, і вспокоївся. Засопів, мовби дід.

Я підбігла й бебехнула грудкою поруч.