За вікном похмурилося й показалася постать Семена. Вона повільно зарухалася в бік будинку.
Софія так і не насмілилася розповісти сестрам про своє новоспечене, а вже нестерпне заміжжя.
Лія і цього разу не зізналася вголос, що виходить заміж лише ради самого заміжжя й аж ніяк не з любові.
Мія вкотре не одержала відповідей на безліч запитань щодо рідних. Ті запитання роками висіли під стелею їхнього старого дому, ніби задавнене павутиння, яке господарі вдавали, що не помічали.
А воно було.
І далі снувалося…
– А давайте ще із зошита почитаємо? – запропонувала насамкінець Мія. – Того, чорного, з білим написом «Для Марії»…
– Давайте, – відповіла Софія і відімкнула обидві шухляди в столі. – Я сама прочитаю, – постановила. Розгорнувши зошит, процитувала:
Вінок коханняПавлусь знав, шо я найбільше люблю маки, то все їх мені приносив. Або ми разом по них ходили до річки на вигін.
Моя однолітка Варка Гапониха маків не любила. Все кривилася, коли бачила мене з букетами. Але я їй не вірила. Бо як можна не любити сі квіти? Вони для мене – хоч і кольору крові, але – крові любові.
Дід теж-ка так пояснював. Казав:
– Чув, шо найперше мак виріс із крові розп’ятого Христа. З того чєсу й росте там, де пролилось мніго[30] крові невинно вбитих…
А вже як виповнилося мені тринадцять, зробили ми з Павлусем одну вельми цінну для нас двох штуку. І сталося те геть не сплановано.
Ми гуляли, й Павлусь сказав:
– Учора мати сплела вінок уже для нашої Гальки.
То він про найменшу сестру згадав.
І далі таке повідав:
– Мати сказала, шо то так здавна повелося, шо дівчата починають носити вінки з трьох літ, а нашій якраз стільки зараз-ки, ти ж знаєш. То мати сказала, шо іменно вона мусить то зробити, бо так тре’, щоб іменно мати зробила найпершого вінка для доньки. Ще навіть тре’ змочити того вінка в росі, як сонце зійде. Ше сказала, шо потом-ка ще сім днів так буде робити – купатиме вінка в росі, а тоді до скрині покладе.
– О, то се гарно, – відповіла я. І подумала, що мені, певно, теж-ка мама вінок сплела би, якби коло нас жила. Але так сталося, що нас розлучили.
Я рідко чіпала сю історію, бо мало про шо у свему житті шкодувала, хіба про те, шо не бачу ні мами, ні сестри… Які вони – не знала, тільки уявляла… А так… Дід мене дуже сильно любив. Мені з ним вельми добре було. Вільно дихалося. Та й Павлусь думати про пусте не давав.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гордієві жінки» автора Куява Ж.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ І Хутір очеретянок“ на сторінці 23. Приємного читання.