Розділ «Ласки фурій Детективні оповідання»

Мене вислухали, а потім засипали питаннями, на які я ледве встигав відповідати. Скільки коштує обладнання? Чи вдасться поєднати дві сили, стару і нову? Скількох робітників звільнять? Хто полагодить, якщо генератор поламається?.. Відповідаючи, я робив одночасно заміри і вже до обіду так стомився, наче вирубав півлісу.

Нарешті, отець Стефан запропонував повертатись до замку. Він був задоволений. Схоже, ідея йому сподобалась, а головне — здалася прибутковою. Трохи підбадьорений його настроєм, я наважився запитати:

— Скажіть, отче, граф давно хворіє?

Він трохи подумав, мовби пригадуючи, а тоді відповів:

— Не більше двох-трьох тижнів. Вас це непокоїть?

Я засміявся.

— Мене б це непокоїло, якби я був його спадкоємцем.

— Тоді чому питаєте?

— Подумав, що в цих горах, певно, багато звірини, яка зараз неабияк тішиться. Адже граф затятий мисливець...

Парох трохи насупився.

— Бачу, від учора ви не вгомонились, — сказав священик.

Я скорчив винувату мармизу.

— Що ж, — продовжив він, — я розповім вам дещо, але пообіцяйте зберегти це в таємниці. Особливо коли повернетесь до Будапешта. Обіцяєте?

Я врочисто пообіцяв. Можливо, зробив це занадто охоче тому, що парох насупився ще більше.

— Граф Шенборн насправді затятий мисливець, — почав він, — принаймі, був таким донедавна. Дійсно, ота його затятість була схожою на одержимість, бо вбивав цей чоловік аж надто багато живого. Бувало, він місяць не виходив з лісу. Тоді його руки були аж чорними від пороху і крові. Олені, кабани, косулі, зайці — граф нищив їх десятками і не міг насититись. Мабуть, сам Господь не витримав...

Парох замовк, ніби обдумуючи слова для продовження. Я помітив, що на його обличчі промайнула зловісна тінь.

— Одного разу, як розповідав мені сам Шенборн, серед ночі йому з’явилися страшні видива: звірі з перерізаними горлянками і простреленими животами. З деяких було здерто шкуру, і вони тряслися в передсмертній агонії, а інші ледве волокли переламані ноги. З цих почвар лилося якесь потойбічне світло, і вони, обступивши графа, все наближались і наближались. Аж поки, завдавши достатньо жаху, зникли. Шенборн перелякався до смерті, але невдовзі забув про це марево і знову вирушив на полювання. Тієї ж ночі вони повернулися. І поверталися кожного разу, коли граф убивав хоча б зайця. Тепер він уже не полює, але ці видіння його не залишили. До того ж граф свято вірить, що вони справжні.

— Дурниці, — мені чомусь стало смішно, — нехай залишить кого-небудь біля себе на ніч.

— Кілька разів залишався слуга, — відповів парох, — але коли Шенборн його будив, той нічогісінько не бачив.

— Звичайно, — погодився я, — не можна побачити химер у чужій голові. Як на мене, слід звернутися до лікаря.