Розділ «Книга друга Воскресіння Люцифера»

— Так.

— Знаю. Мене хвилювала ця космогонічна картина. Вона тривожна і зловісна...

— Пращури знали про катастрофу в нашому зоряному регіоні. Вони відобразили її в розмаїтих міфах та легендах. Проте реальність незмірно перевершувала містичні казочки. Раніше все зводилося до морально-етичних концепцій: гординя Першонародженого Архангела, повстання супроти Творця, битва у небі, поразка повстанця, його злостивість на людей — нових улюбленців Бога...

— А насправді?

— А в реальній динаміці Космосу все незмірно простіше й грізніше. Катастрофа цілих Всесвітів, деформація континууму, тобто Цілості, а відтак — дегенерація Буття. Тобто все, що нас оточує, ніби спотворене порушенням тканини міжзоряного тіла. Космос — у лихоманці...

— Ти щось жахливе оповідаєш, учителю. Чому ж навіть в школі другого циклу нам не відкривають правди?

— Я ж сказав тобі — повна правда тяжка. Хіба може кожна свідомість її витримати? Якщо визнати цю тезу про катастрофу Цілості, тоді кожен збагне, що він — лише тінь справжньої реальності, лише хвилька Океану, лише карикатура Істини. Гай-гай! Ми ще досі тримаємося зарозумілості й гордині, як рятівної машкари, боїмося збагнути, що потрапили в космічну пастку, з котрої вибратися можна лише страхітливою ціною... буквально здираючи шкіру на собі, зрікаючись самих себе... таких, як ми є тепер...

— Інтелектом я ніби розумію... але почуття моє протестує. Чому, учителю? Хіба почуття не відображають реальності? Ось над нами зоряне колесо. Яке воно гармонійне, величне, урочисте. Ним милувалися сотні поколінь. Воно заспокоює, заколисує, втішає. Ніби промовляє: живіть спокійно в Земній Світлиці, все добре, все гаразд... я охороняю вас, ви мої діти...

— Голос Урана, правічного коханця Геї,— засміявся Радан.— Все правильно, дівчинко. Така його одвічна пісня. Ти — донька Землі, в кожній клітинці жіночого єства клекоче жадоба подарувати для Урана нового титана. Тому жіноче єство консервативне, воно не хоче слухати тривожних попереджень. Навіть у в’язниці, в ущелині гірській, з якої нема виходу, доньки правічної Єви залишатимуться самі собою...

— Хіба це погано?

— Прекрасно. Проте сини Уранові повинні ще й знати, де вони знаходяться: в надійному домі, що опирається на монолітний фундамент... чи серед обвалу? Що станеться з поколіннями, що їх ми плекаємо на радість і втіху? Будуть вони щасливі чи щезнуть в апокаліпсичному вогні?

— Навіть тепер так ставиться питання? — вражено запитала Гейя.— Тоді, коли Планета демілітаризована й об’єднана?

— Об’єднана Земля — лише можливість рятунку,— заперечив Радан.— Люди не вельми хочуть бачити небезпеку відкритим оком. Помізкувати про неї у вільний час — будь ласка... А палити нею мозок І день, і ніч — таких подвижників — негусто!

— І все-таки... який же вихід, учителю? Мені ближчий шлях «гейців» — людей, котрі бачать рішення у беззастережній любові до Землі-Геї... а ти, я це відчуваю, обрав принципово іншу стежку...

— Так,— печально підхопив учитель. — Ти вгадала. Я цілковитий «раєць», прихильник вічного сонячного батька — Ра. Рішення на Землі не може бути віднайдене. Бо й сама вона — теперішня наша Планета-Мати — тільки огризок Вічної Геї — міфічної Великої Матері. У космічному вихорі катастрофи, що несе нас у безодню Чорної Діри, або Князя Пітьми, як називали сколапсованого Люцифера в минулому, ми розсипані, роздроблені, розгублені, розпорошені. Спотворено все: знання, відчуття, космоісторія, мета, сенс Буття. Всі критерії — змішані. Тому єдине рішення — вирощувати небувалі крила для якогось чаклунського польоту, не лише зоряного, а буквально — понадзоряного. Про це казав ще Джордано Бруно... Пам’ятаєш? «Крізь стрій світил я прагну в Безкінечність... Чумацький Шлях — внизу — я залишаю іншим...» Вражаюче прозріння: навіть зоряно-галактична структура буття для нього — бар’єр, що його треба подолати...

— А Земля? — ніби в забутті, прошепотіла дівчина, ваплющивши очі.— Ось в моїй уяві... міріади квіток, росинок на траві, метеликів над луками, над садами... Спів соловейка... Сміх дитини... Що з ними станеться? Куди все це подінеться... після чаклунського, як ти сказав, польоту?

— Ах ти моя дорога ученице! — жартівливо засміявся Радан.— Куди ж може подітися будь-що? Якщо ти дивишся в спотворене дзеркало... і звикла до каліченого власного зображення... то що з ним станеться, коли розбити дзеркало?

— Ти хочеш сказати...

— Саме такі — підхопив учитель.— Ти нарешті зможеш побачити, пізнати, збагнути свою правдиву подобу, віднайти правду і повну, й радіcну!..

— Твоя модель метаморфози, повної зміни логічна, але... страшна. Невже ти вважаєш, що лише такий нещадний щодо себе шлях суджено людині?