— Було це давненько. Мабуть, літ п’ятнадцять тому...
— Мені було лише два роки,— озвалася Гейя.
— Так.— Учитель пильно глянув на неї, з притиском зауважив: — А мені — двадцять...
Вона промовчала, ніби й не помітила того притиску.
— Сталося так,— вів далі після паузи Радан,— що я потрапив у полон самоти і сумніву...
— Самоти? Поміж мільярдами людей?
— А хіба ти сьогодні не прагнула до самоти? — в тон їй запитав учитель.
— Прагнула,— згодилася вона.— Тільки цей стан для мене — благо, а не полон. У самоті — я не самотня.
Парадокс, але прекрасний,— засміявся ласкаво він.— Ну, гаразд. Я заплутався. Та самота, що її я відчув тоді, була агресивна, руйнівна. Не буду торкатися причин, не це головне. Я облишив товариство, батьків... покинув школу третього циклу... це біля Львова... і поїхав до Чорногори. Все на світі обридло, здавалося немилим, безглуздим, марним...
— Багато дітей відчувають цей стан,— озвалася дівчина.
— Так. У мене це сталося в достатньо зрілому віці. Далеко не дитячий комплекс. Ніби хтось прокинувся в мені — мудрий, тисячолітній, всерозуміючий... і я побачив світ як товпище тіней, як лаштунки смішного спектаклю. Я почав глибоко розуміти світових песимістів — від Будди до Шопенгауера, від Еклезіаста до Лєрмонтова. При всій ознайомленості з аргументами видатних чи навіть геніальних мислителів моя душа не могла розшукати сенсу в дальшому проживанні, в тілесному бутті. Інколи здавалося, що хтось жорстокий і нещадний всовує нас у земні тіла, щоб катувати невинні душі, насолоджуючись невпинним потоком муки...
— Це в тебе, учителю, ніби з казок Гофмана,— зіщулившись, озвалася дівчина. Поглянувши на зоряне колесо вгорі, вона додала: — Ось тепер, коли бачиш міріади світів або слухаєш плюскіт дніпровської хвилі, не віриться, що таке відчуття може виникнути в юній душі. Двадцять літ... це ж лише початок шляху. Ти, виступаючи перед учнями, кожним словом вселяєш в нас оптимізм і віру в небуденний сенс буттєвості... як же сталося, що сам потрапив у пастку?
— Може, тому я й маю право сіяти зерна оптимізму,— заперечив Радан,— що побував у лабіринті відчаю. Вогонь допоміг мені...
— Так, так. Ти обіцяв оповісти. Я слухаю...
— Заглибившись у Карпати, я вибрав невелику галявину поміж низькорослим кедрачем біля Сивулі. Вирішив беззастережно голодувати і, зосередившись, відчути голос Всесвіту, голос власного єства, не засмічений відлунням переповнених людьми долин. Рішення було безкомпромісне: або навіки залишитися там, розпрощавшись з тілесною шкаралупою, або розкрити в собі якийсь новий стан, котрий дав би радість існування...
— І тобі пощастило здобути те, що ти шукав? — схвильовано запитала Гейя.
— Зажди. Я все оповім. А втім, знаєш що? Трохи пізніше я написав поетичний діалог про те, що відбулося. Розмова з Вогнем. Увечері я запалив багаття, щоб зосередитися при ньому, і зненацька збагнув...
— Що ти збагнув?
— Причину мого руйнівного сумніву, моєї самоти. Де корені абсурду буття? В нашому прагненні до ілюзорності, до видимості, до шкаралупи явищ І подій. Послухавшись вогню, я запалив кільцеве багаття і викупався в ньому...
— Викупався?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Пітьма вогнища не розпалює» автора Бердник О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга друга Воскресіння Люцифера“ на сторінці 29. Приємного читання.