Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

— Чув... читав у літописах...

— Хоробра душа, безстрашне серце. Хочу, щоб ти був таким. Не слід скидати з себе князівську відзнаку, як це чинить баский кінь, що воліє розпрягтися та покачатися на траві! Збережи свій стан, здобудь разом з Вогневиком освіту, вояцьке уміння, станьте мудрими українськими лицарями. Вітчизні потрібні отамани розумні й далекосяжні, щоб стала вона не хлопським краєм, не багатою землею гречкосіїв, на яку накидатиме оком всякий зайда і здирця, а краєм славетних воїв, перед котрими дрижатиме і Порта Оттоманська, і Ляхистан, і далека Московщина! Чуєш, синку?

— Чую, батьку...

— Чи розумієш, про що я сказав?

— Розумію. І чинитиму по слову твоєму...

Так і сталося.

Повернувся княжич до палацу Вишневецького в супроводі Тайноока та Вогневика Івася. Знетямлена від щастя мати обцілувала і сина, і його побратима, зазирала в юнацькі очі, відзначаючи дивний смуток і відчуженість у погляді Димитра.

— Тобі тяжко було, синочку?

— Та ні, мамо! Мені було весело...

— Як то може бути? В руках розбійників, гультяїв? Тебе, напевне, катували?

— Та що ти говориш? До мене ніхто пальцем не торкнувся!

— Навіщо ж ті лайдаки захопили тебе? — сплескувала долонями пані Вишневенька.— Чого вони жадали?

— Зажди, пані Стефаніє,— зупинив безладний жінчин лемент князь Корибут,— дай мені перекинутися парою слів із достойним шани співцем Тайнооком. Слово гонору, ти, старче, достойний звання шляхтича: тримаєш слово і маєш силу гнуздати навіть розбійницькі душі: За сина дякую: Я не розпитую, як тобі це вдалося. Триматиму і я своє слово: твій Івась матиме шляхетську освіту і достойне товариство.

— Хай буде так, князю,— тихо відказав Тайноок, і відгомін печалі позначився в голосі старого.— Дай Боже; щоб наші почуття, пробуджені в дні скорботи, не розтанули, мов сніг на сонці, в пору надмірної пихи та зверхності. Чужа душа глибока й втаємничена, тримай, пане Вишневецький, на добрячому замку ту безодню... повір сліпому кобзареві, котрий бачить дещо таке, що недосяжне зрячим...

— Гаразд, гаразд,— примирливо мовив князь.— На тому покінчим. Ще одне слово... Не відаю, як порозумілися ви з Вітром-в-полі, проте волію знати, що жадає він від мене?

— Анічогісінько, князю Корибуте,— знизав плечима співець і усміхнувся хитро.

— Але ж, сто дияволів йому в печінку,— скрикнув володар,— навіщо тоді потрібна була йому вся ця драматична пригода? Чи розбійник жадає випробувати моє терпіння? Збудити в мені шаленство і лють?

— І не те, й не інше. Не завжди можна пояснити той чи інший рух нашої душі, князю. А може, й не треба... Це — його таємниця. І єдиний викуп, що його жадає лицар... чуєш, пане Вишневецький? — лицар Вітер-в-полі,— щоб ти ніколи не розгадав цієї таємниці... хоч і мучитиме вона тебе все життя. Прощавай, ясновельможний володарю! Прощавайте, хлопчики! Пані Стефаніє, нехай Матінка Божа обереже твоє дитя в далеких світах... і мого сина разом з ним! Залишайтесь щасливі і не забувайте, що кожної хвилі хтось десь мучиться і плаче. Не забувайте, люди добрі!..

. . . . . . . . . . . . . . . .

І покотила хвиля житейського моря юнаків по світу. Де тільки не побували вони: на берегах Балтійського моря, в пущах Литви, в аристократичних замках Швеції, училися в школах Варшави та Відня, здобували освіту, мудрість, всотуючи досвід зустрічних людей, прочитаних книг, сповнюючи скарбницю сердець відгомоном схвильованого, тривожного світу.