Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

Ще не захололо!..

Доспівавши свою дивну пісню, кобзар замовк і похилив голову, ніби очікував, що скаже на те князь. Вершники переглядалися здивовано, жваво гомоніли. Вишневенький скупо кивнув, глибока риса залягла на його чолі.

— Бачу, що глибоко копаєш ти, старче. Не гадав, не гадав! Залюбки порозмовляю з тобою, як випаде час. До такої мудрості навіть не всякі таємні ордени додумуються в Європі, а ти...

— А ми,,, чорна кістка... як можна?

— Добре, добре! Гонор в тебе як у шляхтича. Хвалю, хвалю! Проте повернемося до мого лиха. Я збагнув, ні кого ти натякнув. Розбійник, мовляв, теж може бути «сином Божим»... Хіба не сказав Христос в останню смертну хвилину розбійникові: «Нині ж будеш зі мною в раю»?.. Дій Боже, щоб твої натяки були правдиві, хоч я й не можу збагнути, якого благородства можна чекати від підступного нападу? Слухай же моє лицарське слово. Якщо повернеш сина, знайдеш стежечку до того, хто його полонив... стану тобі покровителем, батьком, другом... Чуєш?

— Чую, ясновельможний пане...

— Син твій Івась... стане побратимом моєму первістку Димитру, пошлю їх вчитися разом до Варшави, до Відня... Чуєш?

— Чую, чую, князю...

— Чи віриш слову, яке я дав тобі?

— Вірю, князю Корибуте! Зроблю все, що зможу... і навіть більше...

— Вірю і я тобі, старче! Дам тобі в нагороду все, що забажаєш... і тому, з ким матимеш справу... Звелю чекати тебе в замку вдень і вночі... Вдень і вночі...

. . . . . . . . . . . . . . . .

Тут у моїх видіннях про юного Димитра Корибута Вишневецького чомусь було кілька варіантів подій: то Вітер-в-полі одразу оповідав хлопцеві таємницю його народження, то цьому заважав кобзар Тайноок, який зненацька з’являвся з лісової хащі, зупинивши химерну бесіду батька з сином, а вже пізніше вони разом знайомили його з драматичною пригодою давньої пори. І реакція княжича була неоднозначна: відчай, розгубленість, юнацькі терзання, навіть нехіть до життя. Проте минуло кілька днів, впродовж яких Димитр познайомився не лише з таємничим для довколишнього світу життям козаків-розбійників, а й почув від кобзаря та Вітра-в-полі оповіді про далекі походи лицарів волі в Турецькі землі, про орлиний притулок героїв за дніпровськими порогами, про нещадні герці з чужинськими напасниками, які плюндрували рідну землю і рік за роком спустошували її, забираючи в полон дівчат, жінок, дітей та працьовитих гречкосіїв, безжально знищуючи всіх інших, хто не здатний здолати пекельний шлях від рідних притулків до проклятих невільницьких базарів.

Найбільше до серця припало молодому Вишневецькому знайомство з Івасем Вогневиком, Хлопці подружилися, побраталися, клянучись на віки вічні не зраджувати лицарської клятви. Тайноок з Вітром-в-полі раділи, спостерігаючи за юнацькими іграми, дружніми поєдинками, змаганнями в стрільбі з лука, чуючи захоплені розмови про майбутні мандри до Хортиці, визвольні походи, небувалі пригоди. Димитр сказав про своє рішення залишитися в заповідному лісі, не повертатися до палацу князя. Проте Вітер-в-полі разом з кобзарем розраяли той задум. Тайноок оповів хлопцеві про зустріч з старим Вишневецьким та свою домовленість.

— Пам’ятай, Димитре,— суворо сказав співець,— що не слід поспішати, коли розв’язуєш вузли життя. Людині тяжко збагнути, чому доля поставила її на ту чи іншу стежину. До того ж — для пані Вишневецької ти син, рідне дитя. Та й для старого князя. Хіба не так? А в тобі... хіба зотліли так одразу синівські почуття... лише тому, що ти дізнався про ту, котра тебе породила?

Юнак, почувши несподівані для себе міркування кобзаря, довго думав, мучився, а потім звернувся до Вітра-в-полі:

— А ти... мій кровний батьку... ти теж бажаєш, щоб я повернувся до палацу?

— Так, синку,— сумно, проте твердо одвітив отаман.— Моє серце нині заспокоїлось, бо знає: в марноті шляхетських бенкетів та панських дурощів не спустошиться твоя душа, що пам’ятатиме, звідки постала, з якого кореня. І навіщо...

— То навіщо ж, батьку? Навіщо? — гостро запитав хлопець.

— Нині козацька сила розрізнена, розпорошена. Хто ми для світу? — сумно озвався Вітер-в-полі.— Розбійники, степові бродники, гультяї. Сьогодні манить нас король — стаємо під його корогви, завтра покличе волоський господар — йому поспішаємо на поміч... Нема походу — шарпаємо кримські узбережжя, щоб добути срібла-злота для гульбища, для бенкету... Не всі, не всі такі, Димитре, проте слава наша глумлива, непостійна, мов гуляща дівка! Давно мріється душі моїй зібрати всі ті лицарські сили в спільне річище. Чуєш, Димитре? Діди наші оповідають про ту давню пору, коли князі хоробрими воїнами були, а не здирцями над людом робочим. Може, чув про князя-козака Святослава?