Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

— Дякую тобі,Пречиста Діво, що оберегла сина мого й спадкоємця в тривожну годину! Щаслив будь, князь Рюрикович Димитр Корибут Вишневенький! Щаслив будь!..

. . . . . . . . . . . . . . . .

Минали літа.

Україна, мов свічка, палахкотіла на історичному багатті страждань, походів, нападів, зрад, пісенних сподівань і життєвих розчарувань. Дух козацького краю, прикований до вежі литовської, а пізніше польської державності, немов казковий птах, вимахував крилами понад міражами зусиль, терзаючи своє волелюбне серце мріями про непідлеглість під Божим шатром «ясних зірок», над берегами «тихих вод». Але здобути нерушиме щастя в круговерті історичного божевілля — все’дно, що закласти надійні підвалини для світлиці на трясовині в болоті. Мандрівні звитяжці, напевне, добре розуміли це, бо, маючи цілковиту можливість сформувати свою державність, не прагнули такого рішення, передаючи з правічності заповіт від славетних попередників: хто одягне бодай на мить машкару чорта — той сам стане чортом. Священний птах лелека інколи тримає бій навіть супроти найжорстокішого супротивника — орла, проте ведеться той герць не на землі, а в небі, за хмарами, і захищає Божий птах не гніздо своє, а право вільного польоту.

Пригоди, про які тут оповідається, відбувалися саме в таку казкову пору всенародної Голгофи, коли кожна жива душа вибирала для себе суворо обумовлене місце в духовній містерії: поміж мучителями, серед знедолених, в лавах героїчних лицарів — на вістрі шаблі.

Проте все, Про що я міркую, є плодом пізніших роздумів, практично все написане породжене міркуваннями автора цих рядків. Насправді пращури були далекі від кучерявості слова, їхнє мислення уподібнювалося блискавиці. Ми вже чуємо лише грім, а точніше — відлуння грому. Як би там не було, я спробую передати хисткі прагенетичні спогади підсвідомості сучасному читачеві так, як згадуються сновидіння: щось пам’ятається чітко, а щось — домислюється.

. . . . . . . . . . . . . . . .

Минуло чотирнадцять літ.

Ногайські орди майже щороку плюндрували українські села, міста й ниви, залишаючи по собі пустку, жах і звуки тривожних кобзарських дум, якими співці намагалися розбудити в людських серцях мужність серед лихоліття, певність поміж безнадії, віру в прийдешність на смертній межі. Таким володарем дум був Тайноок, про якого згадувалося на початку оповіді.

Він таки залишив при собі хлопчика, знайденого зоряної ночі на засульських луках. Тяжко було напівсліпому, кобзареві плекати бідолашне дитя, проте він став для нього пестуном, батьком, учителем життя, захисником. Вогневик виявився кмітливим і сміливим хлопчиком, вже на восьмому році переймав уміння не лише гри на кобзі, а й майстерність виготовлення дивозвучного інструмента. Тайноок оповідав вихованцеві про таємничу сутність того чи іншого дерева, легенди про рослини й квіти, про зв’язки тих дітей сонця й вітру, води й землі з химерним, тривожним та буйним плем’ям людей.

Інколи хлопчик допитувався у наставника про свою долю: хто його батьки, де вони, куди поділися? Тайноок відповідав скупо, однозначно: село, де він народився, спалено дотла татарами, жодна душа не лишилася з його роду. Отож сім’я Вогневика розрослася до видимого обрію. «Скільки око сягне — твої родичі,— казав кобзар.— Чуєш поклик порятунку — поспіши, там твій брат потрапив у біду. Бачиш заграву пожежі на обрії — біжи, там рідна матінка рятує з вогню сестер твоїх. Чуєш — земля рідна стогне під копитами коней — готуй шаблю, списа, сагайдак зі стрілами, виходь у Дике Поле для герцю безжального!»

Кобзар навчав Вогневика не лише грі та співу, а й передавав йому бойове ремесло. «Не вічно тобі водити сліпого по селах,— казав він.— Виростеш — душа твоя затужить, потягне в степи, до дніпровських порогів. Там гуртуються лицарі волі...»

Хлопець дивувався, відзначаючи, що Тайноок стріляє з лука меткіше від багатьох зрячих: на сотню кроків він безпомилково цілив у невеликого гарбуза. Напевне, співець володів якимось чаклунським оком, недоступним для інших, звичайних, людей. Шаблею він теж вимахував так хвацько, що здавалося — не один клинок майорить у повітрі, а добрий десяток. Де здобувалася така лицарська майстерність, Тайноок не оповідав. Не лише Вогневик, а й всі довколишні люди не знали про його минуле. На всі запитання вихованця співець загадково відповідав: «Синку, дай Боже кожному з нас управитися з річкою власної долі. Навіщо легковажно зазирати в ковбані інших життів? Бувають такі вири й пороги на ріках інших доль, що, пірнувши туди, вже й не виберешся. Іншому не допоможеш і сам потонеш! Пам’ятай про теє, Івасю, і поєднуй долю власну з долею лише тої душі, котра летить з тобою в спільний вирій...»

. . . . . . . . . . . . . . . .

А що ж інші учасники попередньої оповіді? Що сталося з ними?

Баба-повитуха Забіла ще років зо три з’являлася то сям то там в довколишніх селах, коли в тім була потреба, проте в червні вісімнадцятого посланці від пані Вишневенької, відряджені для вручення подарунків старій відлюдниці, не знайшли в убогій хатині нікого. Пустка заросла бур’янами та хмелем, в руїнах поселилися дикі коти. Жителі Ведмедівки чогось певного про долю повитухи сказати не могли. Тайноок, повернувшись із мандрів по селах України, уже Забіли не застав. Так і згасла вона десь в дорозі, помагаючи янгольським душам відкривати брами в цей тяжкий світ, не скориставшись жодними принадами тутешньої марноти: певно, добре знала правдиву вартість і мерехтливих блискіток князівських палаців, і непевність прагнень віковічних трударів матінки землі...

Вітер-в-полі залишив у спокої ближні маєтки, що належали Вишневенькому або його орендаторам. Водив розбійницьку ватагу аж на Поділля, до Волощини, інколи шарпав навіть татарські й турецькі стійбища та пости біля Перекопу та Очакова. Повертаючись до заповідного лісу над Сулою, справляв буйні поминки по коханій Марусині, давав багаті подарунки церквам. З року в рік чекав, коли ж з’явиться князь Корибут з юним княжичем, бо ж ще в чотирнадцятому році володар Лубнів рушив разом із сином Димитром до родового балтійського володіння і не повертався на Україну жодного разу: Темний вогонь розпуки й внутрішнього терзання палив козака-розбійника, він докоряв сам собі за те, що послухав Забілу, віддавши рідну кровиночку до чужих рук. Інколи напруга чуттів доходила до такого шаленого кипіння, що Вітер-в-полі збирався рушити до Литовського краю, щоб розшукати там гніздо Вишневецького, а в нім свого навіки втраченого сина. Він залишав побратимів у лісових криївках, прямував до Тайноока, питав поради, і старий кобзар заспокоював лицаря, запевняючи, що варте сердечного кипіння лише те, що дає плід на древі любові. Омела пишно величається на вітках дуба, проте не рідня цьому могутньому дереву. А жолудь, навіть непоказний, таки зберігає силу й красу свого вітця навіть у торішньому листі, під ногами людей та звірів. «Не турбуйся, Вітре-в-полі,— заспокоював співець,— якщо посіяв ти в лоно бідолашної Марусини козацьке зерня, воно неодмінно проросте, пустить пагони, вижене в небо надійні гілки. І ти побачиш те рідне віття, торкнешся його, відчуєш дивні пахощі, бо доля хоч і жорстокі стежки стеле під ноги шукачам, проте справедливість не забуває ані тут, ані в іншому світі...»

Втишував буряне серце Вітер-в-полі, вірячи в чаклунське передчуття кобзаря. Часто посилав своїх людей до палацу Вишневецького, розпитуючи, чи нема вісті про появу володаря та його сина в цих краях. І ось влітку двадцять сьомого року несподівано прибув до Лубнів посивілий Корибут, а з ним — покотилася чутка, що наближається з північного краю валка литвинів та козаків з молодим княжичем. Почувши теє, козак-розбійник зібрав побратимів на таємну раду, після чого влаштував засідки на всіх шляхах, що вели до Лубнів.

. . . . . . . . . . . . . . . .

Вершник приніс вістку з несподіваного боку: байдак з княжичем та охороною наближався Сулою від Дніпра, а валка з добром вже минала лубенські брами. Чому так сталося, Вітер-в-полі не міг втямити. Можливо, юний Вишневецький захотів помилуватися берегами священної ріки, вдихнути прохолоди чистих лугів, піщаних берегів, запаху гаїв та дібров, а не вихаркувати щохвилини пилюку закурених степових доріг. Що б там не сталося, а діялося так, як втаємничено казав Тайноок: чаклунська сила тяжіння вела Димитра туди, де стара Забіла закопала його пупа. Вітер-в-полі молився Богу, щоб байдак пропливав біля криївки лісової вночі, так можна вчинити напад з найменшими втратами.