Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

— Мене? — зареготався опришок, і луна покотилася над горами.— А то як можливо зламати мене?

— Оточать, заскочать десь. Уб’ють...

— Можуть убити,— згодився опришок.— Але ж волі моєї не вб’ють. Волю віддають лише добровільно. А хто має звільнений дух — що тому смерть? Вороги можуть мати моє мертве тіло, але не мою душу, небесний пришельцю! Ти збагнув?

Я збагнув його, Марічко! Він у грубому, похмурому світі добув такі скарби серця, які притаманні.високим світам, я зустрів прекрасну істоту, хоч вияви її були, можливо, жорстокі і для мене неприйнятні...

— Що ж, ти мислиш правильно,— сказав я.— Ти вже став понад законом своїх ворогів, котрі жадають забрати від тебе неправедний здобуток. А інші? Ти їм даси волю?

— На жаль — ні! Волю не можна ані дати, ані подарувати. Її можна лише завоювати. Відчути в собі — і відстояти силою. Подарована воля стає рабством. За все подароване треба платити. А я не волію віддячувати нікому — навіть Богові!

— Богові? А хто такий Бог?

— Ти не відаєш Бога? — засміявся опришок.— Прилетів з неба і не знаєш, хто такий Бог? Хто ж ти тоді — сатана?

— Не знаю, про кого ти питаєш...

— Ну і я тобі нич не можу сказати про Бога. То справа наших панотчиків. Бажаєш — говори з ними. Я волію розмовляти про волю з горами і небом зоряним. Вони файно розуміють мене.

— Гарно мовиш. І все-таки — що ж ти даєш іншим людям?

— Прокладаю стежку,— гордо відповів легінь.— В кого заболить серце, той побачить мою стежку. А побачить — піде. А піде — відчує подих гір, збагне мову вільної волі!

О Марічко! Опришок говорив мені простою мовою те, що я хотів висловити складнішими поняттями. І збентежилося моє серце. Радісно було й сумно водночас...

— А чому сумно, Ойра-хане?

— Тому що я бачив дещо таке, чого не видно було самому опришкові. У ньому пломеніло прагнення волі, але воно горіло поміж темрявою диких почуттів і пристрастей. Ще довгий, невимовно довгий шлях стелився йому до повного звільнення, до великої зоряної волі. Проте він мав силу, щоб одразу розірвати ланцюги власної духовної тужавості. Я йому сказав про це відверто. Він дивно глянув на мене й запитав:

— Навіщо ти тут? Чому покинув свій край?

— Хочу іншим світам розповісти про далекі краї радості й вільності, бо почув здалеку плачі й жалі. Хто чує поклик страждання — має поспішати туди.

Опришок хитро осміхнувся.

— Ти дивний. Коли рвешся на поміч комусь, отже, сам не маєш повного щастя й волі. Повне щастя робить душу глухою. А ти ще почув горе, отже, хочеш доповнити свою радість тут, де тяжко й моторошно, де криваво й тужливо. Адже так? Чому ж я маю летіти до твоїх світів, де ти можеш дарувати безхмарну радість? Сонце гріє мене, проте це не означає, що я повинен летіти до сонця, щоб згоріти в ньому. Я передам його променистий дарунок бідному ґазді силою моїх рук, усмішкою мого серця, співом веселих коломийок. Все на світі розкриває серце своє і показує сонцю квітку, що її зуміло виростити. Навіщо ж кликати людей до тих плодів; яких вони не мають у своєму серці? Орел підніметься за хмари, але горобцеві туди зась, хоч і має він крила. Кожному — суджена стежка, пришельцю!

Я ще довго розмовляв з мудрим опришком біля приязного багаття. Пив серцем його палкі слова і розумів, що не просто віднайти спів’єдність сущого, бо кожне явище, річ, істота прагнуть відстояти свою неповторність від впливу довколишнього світу і неповторність цю розуміють вельми обмежено. Опришок мислив правильно, але звужено: він бачив плід лише тимчасовий — плід квітки, дерева, тварини, людини. Але не міг ще втямити, що в найменшому зерні, а тим більше в мислячій істоті, приховано неосяжний плід — можливість вічного буття...