Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

— Ой, як цікаво! І страшно! Я б теж злякалася, якби не знала того, що ти оповів тепер. А яким ти був перед тим? У якій формі?

— Згадай вогонь. Багаття нібито одне й те ж саме, але язики полум’я невпинно міняються, іскряться, танцюють. Така багатоявність, багатоликість дозволяє істотам нашого світу одразу пізнавати безліч явищ і подій у поєднанні, у спільності. Ти розумієш, Марічко, те, про що мовиться?

— Може, не розумію, а... відчуваю, мій друже...

— Чудово. Це ще краще, ніж зрозуміти. Так от... Щоб уподібнитись людям Землі, я ніби вводив потік вогню у річище, у загуслий час і простір. Я «замерзав», Марічко...

— Тобі було боляче?

— Мені було дивно. Ніби незримі нитки сповивали моє тіло, серпанок спадав на очі, вуха, відчуття. Світ ставав глухий, далекий, чужий, незбагненний. Пізніше, коли мені пощастило подолати цю відчуженість, прийшла полегкість, а спочатку на душу навалився невимовний тягар. Проте я ж сам ішов на стежку добровільної жертви, а тому земний полон став необхідністю. Я знищив свій летючий корабель і рушив униз, в долину...

— Як то знищив? Навіщо?

— Здобутки далеких світів не можна залишати істотам, котрі ще не здатні їх створити чи зрозуміти. Такий закон моєї планети. Тому я перетворив корабель у хмарку газів....

— Як страшно! А що ж тепер, Ойра-хане? Ти навіки залишишся тут? Не повернешся додому?

— Зможу, Марічко, вернутися. Я залишив зародок мого корабля.

— Зародок? Що це таке?

— Ніби яйце. Ти ж знаєш — дорослий птах зносить яєчко, а в ньому вже є зародок майбутньої істоти, подібної до своїх батьків...

— Так то живе...

— Ми навчилися робити те ж саме для машин. В малесенькому яєчку дрімає вже готовий корабель, його подоба. Коли я захочу, за моєю командою яєчко почне рости і перетвориться у велетенський зоряний корабель. Тільки зародку потрібна речовина, своєрідна «їжа» — метали, камінь, повітря...

— Ух ти! Все як у казці. Яйце-райце! А що ж було далі з тобою?

— Надвечір я спустився до густих лісів. Іти було важко, незвично, бо тяжіння у нашому світі відсутнє: там можна літати, миттю проникати на будь-яку відстань, просочуватися крізь тверді перепони. Тут, на Землі, кожен крок давався мені з болем і напругою. І я збагнув, що це теж має велике значення. Якщо в цьому світі сягнути космічного рівня, високої думки — такий здобуток піднімає людину до казкової могутності. А втім... ти ще не зрозумієш, про що я мовлю. Постараюся говорити простіше...

Стіна ялиць і смерек оточила мене тривогою і сутінками. Щось величне, але й сумне було у замислених краєвидах. Незабаром серед темряви заясніло багаття, воно танцювало на високій скелі над потоком і здалося мені рідним створінням. Я попрямував туди і побачив людину, подібну до вівчарів, що впали переді мною на коліна. Проте цей зустрічний поглянув на мене без страху, а привітно й дружньо.

— Хто він був, Ойра-хане?

— Гірський легінь. Опришок. Їх люди називають розбійниками... люди, котрі мають владу на Землі...

— Йой! А він тебе не зобидив?