Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

— Навпаки, я відчув у ньому високий розум і достойність. Він мовчки показав на плескатий камінь біля багаття, запросив сідати. Я сів і зацікавлено розглядав його, а він — мене. Побачивши, що на мені тоненьке вбрання, чоловік дістав з своїх припасів теплу вовняну одежину і запропонував, щось гостинно сказавши при цьому. Я відмовився, давши знак, що не замерзаю. Тим часом психічний стрій його душі передавався мені, мов іскристий самоцвітний потік. І ще цікаве явище я відзначив, Марічко: на опришкові було чарівне вбрання — вишита сорочка, широкий кований пояс, розцяцькований кожушок-безрукавка, її в горах називають кептарем. Люди бачать в тих візерунках лише прикраси, а я помітив ще й незриме для вас, що вкладене серцями вишивальниць, ковачів, майстрів та дівчат, котрі схилялися над тим нехитрим шиттям. Там, в тих узорах, сріблилася кожна сльоза, променів кожен сміх, перлами грали дівочі веселощі, сумно бриніли в чорних барвах розпука й безнадія, дзвінко співали молоточки мольфарів, що заклинали бойові пояси для гірських войовників. Творча невичерпність мислячої істоти, закована у плин узвичаєного життя, знайшла-таки вихід для себе і бачила казку там, де, здавалося, гинула всяка надія. Я дуже тішився, Марічко, бо відчув, що потрапив у світ великого боріння і сподівання....

Збагнувши душу зустрічного опришка, я вже міг спілкуватися з ним, а він теж чув мої думки, як зрозумілі для себе слова.

— Я бачив,— сказав чоловік,— щось з неба впало. Блискуче й вогняне. Гадав, що то падуча зоря. А тепер з’явився ти. Химерний, майже голий. Може, ти зоряний чугайстер?

— Я людина з неба,— відповів я опришкові.— Мандрівник поміж зорями. Ти мене розумієш?

— Розумію,— кивнув легінь, підкидаючи сухий хмиз у вогнище. Чорні очі з-під нахмурених брів дивилися гостро й зацікавлено.— Щось мені дідо розповідали про небесних людей. Буцімто колись часто прилітали небесні люди на Землю, зустрічалися з нашими пращурами, навіть одружувалися з гарними дівчатами. А пізніше, та й ниньки, те припинилося, щось не чутно... То ти з далекої зірки? А з якої? Покажи...

— Її не видко звідси...

— Он як. Чому ж прилетів ти вогняним змієм на Землю? Що хочеш мати? Що добути?

— Хіба неодмінно щось треба добувати в інших світах?

— Аякже! Ґазда оре поле, сіє пашницю, хоче добути врожай. Пан володіє ґаздою, примушує його віддати частку врожаю, щоб мати й собі зиск, багатство. Птах ширяє попід хмарами, але дивиться пильно вниз, чи не знайдеться десь на землі харчу, щоб мати собі смачне снідання. Все, все шукає собі здобичі...

— А якої здобичі шукаєш ти?

— Волі! — гостро відповів опришок.

— Для кого?

— Як то — для кого? Для себе й для інших!

— І ти її маєш?

— Так.

— В чому твоя воля?

— В мені,— щасливо засміявся опришок, і його брови приязно розійшлися над похмурими очима.— В кому ж іще, небесний пришельцю? Ось в моїй руці бартка — знак свободи. Ось ялиці — глянь довкола — стоять, мов сторожа вірна, пильнують мій сон, ген зорі далекі, звідки ти прилетів, шепчуть мені таємне слово, що його, може, й ти не чуєш, потік прозорий втишує мою спрагу і співає дивні пісні, гори відкрили навіки схованки свої, аби вороги не знайшли мене...

— Гарно ти говориш, людино. Гарно й справедливо, я це відчуваю. Проте твоя свобода на лезі цієї бартки?

— То й що?

— Адже бартка є і в твоїх ворогів? І вони можуть зібрати потугу сильнішу, що зломить тебе!