Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

Навіть на весіллі п’яні витинали, пританцьовуючи:

Сидить баба в бур’яні,

Підщитує трудодні,

Проробила аж сім день,

Заробила трудодень...

Все це тінями проходило мимо, але вразили мене слова учительки Лесі Сергіївни, коли вона, зупинившись перед портретом Сталіна, доторкнулася кілька разів до його чола і з притиском сказала:

— Ех ти, низьколобий кат! Чи довго ще питимеш кров? Коли вже наситишся?

Залишившись наодинці з матір’ю, я запитав, що означають страшні слова учительки. Мама зацитькала мене, благаючи, щоб я забув про все, що почув, і ніколи не згадував.

Тепер багато пишуть про те, що люди не знали про злочинну суть диктатора, вважали його справді «батьком народу», «вождем всіх пролетарів», «корифеєм наук» і так далі, проте навіть моїх дитячих спогадів достатньо для того, щоб заперечити таке наївне або лукаве твердження. Хіба міг би лицемір і ханжа, неук і політичний бандит обманути віковий досвід і мудрість народу? Достатньо було послухати його мову — убогу, примітивну, з притягнутими за вуха сентенціями про Антея, котрому повинні уподібнитися більшовики, бо, доки вони, мовляв, з народом, доти непереможні, а відірвуться — загинуть, як той міфічний титан, син Геї-Землі. І кожен найпростіший гречкосій розумів, що вся ця риторика — балаганне хизування, бо давно вже ця дворушна душа одірвалася від народу, ба навіть не була з ним поєднана. А разом з тим творилося якесь диво: юні покоління щиро приймали до серця ідеї та ідеали революції, жадібно поглинали книги про героїв жовтневої бурі, з трепетом дивилися фільми про Чапаєва чи Щорса, хоч і знали, що країною керують люди, цілком чужі комуністичним ідеалам, навіть ворожі. Бо кожен крок «вождів» віддавав брехнею і жорстокістю. А освіченіші сучасники навіть робили далекосяжні політичні аналізи й прогнози. Пам’ятаю гнівні слова директора школи Якова Ефремовича, що вирвалися в нього при бесіді з моїми батьками:

— Якби не голодовка тридцять третього, якби не масові репресії, розстріли,— Гітлер не прийшов би до влади...

Батько запитав, чому Яків Єфремович так думає. Той достатньо логічно аналізував європейську ситуацію, розповів, що в німецьких газетах публікувалися фотографії померлих від голоду, вагони з репресованими, убогі хати, занедбані господарства. Часописи рясніли велетенськими заголовками: «Плоди комуністичного будівництвам «Новий світ більшовизму» і тому подібне. Громадська думка Заходу жахнулася, і виборці віддали голоси демагогу Шікльгруберу-Гітлеру. «З вогню — у полум’я!» — коментував директор. І додавав, що нашій країні доведеться воювати з Німеччиною. І війна та буде страшною. Він так і казав: «Війна буде страшна!» Чому він робив такі висновки, я не розумів, але згадую, що аж до початку герцю з гітлеризмом Яків Єфремович сумно пророчив жахливу руїну з-за божевільної політики Сталіна.

Так щоднини розчахувалися дитячі душі, годовані водночас різними потоками інформації: один потік — фіміам у школах або з трибун, інший — у повсякденному житті: в хатах, на вулиці, в колгоспах, на полі. Така духовна всеїдність, безумовно, вела до спустошеності, байдужості, тотального, нескінченного страху. Формувалася істота демонічного типу: все дозволена, якщо міліція або прокурор не бачить. Совість? На тому місці, де була совість, виріс... Не можна красти? А ми не крадемо, ми беремо, бо все наше. Голові можна, комірникові можна, районному начальству можна, а мені — не можна? Ха!

Вікові ідеали, традиції перемішувалися, рушилися на землю, як і хрести та бані з церков. Я тепер дуже гостро розумію автора «Слова о полку Ігоревім», читаючи фразу: «Див обрушився на землю». Справді, як могли інакше пращури сприйняти жахливу інверсію духовного життя, коли візантійці нещадно викорчовували прадавні вірування, коли Дива — кумира Всесвіту, духа Зоряного Дивокола — було оголошено поганським забобоном. І, як тоді, тисячу літ тому, з гордого праслов’янина, воїна Світовида-Дажбога, ліпили нікчемного грішника, раба божого, так і тепер — після проголошення найлюдяніших ідеалів — сутність людини перемелювалася в ніщо, в прах, в пару, в елемент слухняної юрми. Що ж це за історичні повтори, що за дивні цикли жорстоких уроків? Який іспит, має скласти наш народ у космічній аудиторії великого учителя — Життя?

Урок Сталіна страшний. Та чи пішов він на користь народній свідомості? Будьмо гранично правдиві — ми вже не здатні тотожно засвоїти його. Протягом тисячоліть так багато втрачено вартостей, порушено такі глибоченні підвалини духу, що мільйони людей просто-таки не здатні бути суверенними душами, зберігати непідлеглість перед тиском обставин.

Урок Сталіна в тому, що мільйонні маси можуть бути зведені до дикої юрми, до бидла, до зграї тіней зусиллями кількох злочинців, якщо вони зуміють оволодіти важелями, механізмом влади.

Проте що ж таке влада?

Пращури, котрі творили слова, ототожнювали Слово й Сутність. Влада означає: діяти влад, ладувати, тобто гармонізувати суспільні явища на благо кожного учасника громади, вічевої спільності. Тому Владар, Владика — величне покликання. Каменяр чудово розумів це, коли творив невмирущий образ Захара Беркута — такого духовного Владику давніх часів.

Але чи можна ладувати з рабськими душами? Нікчем веде лише інстинкт страху.

І чи може злочинний повелитель ладувати? Він прямо протилежний ладові, а тому й не спроможний стати композитором суспільної гармонії. Якби сталося таке диво, що Сталін, Каганович, Берія, Молотов, Маленков та їхні поплічники раптом захотіли ладувати, діяти добро, чинити справедливо й людяно,— чи змогли б вони це зробити?

Це неможливо. Контрреволюційна мафія є результат багатовікового накопичення негативних якостей у сутності наших народів. Рік за роком, вік за віком тривав поєдинок між душами зла й добра. Глибини народної свідомості громадили Монблани чеснот, але й Еверести підлот. Чи існував у суспільному організмі той сепаратор, котрий концентрував би найкращі зерна щирості й чеснот, ладував їх, оберігав? Хтось скаже про ладуючу роль релігії, церкви. Але ж та роль була вельми риторична й проблематична. В храмі проголошувалося: «Не вбий!» — а коли держава вимагала убити — священники благословляли мільйонні маси на руїну, на кровопролиття; в храмі закликали: «Не можна служити Богові й Мамоні!» — проте «Мамона» була рідніша й ближча не лише неосвіченим гречкосіям, а й слугам Божим.