Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

Голова регочеться, аж лягає горілиць, зі смаком передражнює вмираючих людей, своїх односельчан:

— Їсти! Їстоньки! Їсти! Їстоньки!

Цвьохає коня батіжком і поспішає далі. І байдужий до того, що нині, завтра ці його односельчани, може, навіть кровні родичі, навіки замовкнуть, і вже не матиме вій можливості комусь з них допомогти, втішити, зупинити розгін смертельної коси.

Минули роки. Той чоловік вже не був головою, навіть якимось начальником не став. Його у грізний час просто використали як сокиру, як плаху, як гільйотину для братовбивчої справи. І ось — уже після другої світової війни — метаморфоза: він разом з усією сім’єю стає фанатично віруючим, вступає до громади євангелістів-баптистів. Він проповідує Бога, ім’я котрого Любов, як написано в молитовному домі на покуті, він ревно плаче, падаючи на коліна. Ну що ж, скажуть мені, це лише доказ того, що каяття прийшло в серце, що Бог покликав його до себе, що вій відчинив серце своє подиху вічності...

А мені страшно від таких апологетів Бога. Не розумію, не вірю, не хочу вірити, що такі люди, такі юди можуть ввійти в воїнство Боже, що шикуватимуться в святі шеренги отакі нищителі рідного народу і ті душі, котрі простягали посинілі руки у безвість, волаючи: «їсти, їстоньки!»

Інший випадок. Сорок дев’ятий рік. Управління МДБ Київської області. Внутрішня тюрма. Шість місяців триває слідство по обвинуваченню мене в антирадянській діяльності. Завершується справа, прийшов прокурор Київської області, при ньому я маю підписати протокол про завершення слідства.

Слідчий і слуга Феміди стоять біля вікна кабінету.

Крізь шиби видно недобудовані стіни нового корпусу внутрішньої в’язниці. Там по риштуваннях метушаться «зеки», носять розчин, цеглу, готують для себе та братів своїх темницю. Господар кабінету киває головою в бік тих стін, промовляючи сакраментальні слова: «Жить стало лучше, стало веселей!»

Обоє весело регочуть.

Я не витримую, хвиля сорому і шаленства хлюпає в серце, заливає груди.

— Як ви можете? Де я, скажіть мені? Ви ж мене забрали нібито за антирадянщину, а самі...

Прокурор підступає до мене, з подивом крутить головою:

— Ти з Марса впав, хлопче? Не розумієш, куди потрапив? Такий закон життя: нині я тебе, завтра — ти мене!

— Кто кого сгреб,— додає слідчий,— тот того и в...б!

І знову зі смаком дружно регочуть, після чого прокурор покидає кабінет, залишаючи мене віч-на-віч з слідчим.

Минуло багато літ. Лихоліття прокотилося, я повернувся додому, почав працювати на літературній ниві, став членом Спілки письменників. Виходили книги, посилювався контакт з читачами. Проте знову на обрії клубочилися хмари, почалися арешти. Готувався суд над Іваном Дзюбою та іншими «дисидентами». І ось одного вечора, коли я їхав тридцятим трамваєм додому, до мого плеча хтось доторкнувся. Літній чоловік злобно і люто дивився на мене, п’яно похитуючись.

— Що вам потрібно? Хто ви?

— Не впізнав? Придивися, придивися гарненько!

— Одчепіться! Я не хочу вас знати!

— Та ні, ти придивися!