Розділ «Частина 4»

— Гаразд, помислимо, як тебе пристойно вдягнути.

— Скажи Жозефіні, хай малий Ґеньо принесе мені мій одяг...

— Ти з глузду з'їхав — я до Жозефіни не потикаюся! Домовимось так: я куплю, як на себе, запакую і привезу на двірець, а ти у вбиральні перевдягнешся.

— На двірці прошаків у вбиральню не пускають!

— То як бути?

— А ти привези сюди і я перевдягнуся в тебе. Чи ти мене не запросиш?

Місько крутився, як вуж на пательні.

— Маґда... Та ще й служниця. Будуть питатися, чого це я привів прошака. Що я їм скажу?

— Що я твій товариш, який потрапив у біду, а ти, як християнин, допомагаєш. Хіба це не так?

За дві години Ґеньо вперше ступив на поріг помешкання Маґди Альбертшулле, удови по адвокатові. Вона в цей час, на прохання Міська, сиділа в «Бджілці» за кавою, а служницю послано з нагальними записками до всіх її приятельок, аби дурна баба мала якусь роботу. Так що поява прошака здивувала лише стару панну Валерцю, що мешкала над Маґдою; цей уламок минулого століття вічно стримів у вікні...

7.

  цей час у Парижі набирав сили професор окультних наук з Бомбею, віщун і знавець минулого, Алі-Бен-Алі, який заповів велику виставу з появою примар бенґальських тигрів, слонів, орлів з двометровими крилами, павичів з людськими головами, первісних людей та здоровецьких ящірок. Під це діло було винайнято на вечір кінову залю, і байдикуючий нарід повалив помилуватися бомбейським цудом[49]. Ізабеля скрипіла зубами, розуміючи, що самих кобіт око в око ще можна переконати у надмірних здібностях віщуна, але цілу залю, в якій знайдуться й гостро налаштовані проти Алі-Бен-Алі...

— Моя люба, ми продали стільки квитків, що можна буде хоч із тиждень не приймати клієнток, — переконував Шиньйон Ізабелю, воліючи не визнавати, що його вже нудить від димів і від потреби вигадувати невідь-що, вкладаючи це в порожні голови дурненьких парижанок.

— Та як ти того доможешся: примар слонів і тигрів?

— Я все обчислив. У кутках зали стоятимуть свічники із сандаловими паличками — і буде, як у мареві. А я пройду між рядами і пронесу мідне пуделко, з якого солитиметься, — ну як тобі сказати, — особливий дим.

— Ти що надумав? Щоб увесь зал очамрів від якогось «індійського» зілля і почав уявляти те, що хочеш ти?

— Розу-у-у-умниця!

— А при виході не стоятимуть жандарми з кайданками?

— З якого часу ти стала такою обережною? При Турбійоні була сміливішою! Ну ж бо, чи не надумала вдатися до втечі? Маєш до кого?

Ізабеля чи не вперше за багато років розридалася, як ображене дитя. Їй ураз так стало шкода своєї краси, свого життя — такого непевного з того часу, як вона, Анеля Матичинська, змушена була втікати від поліції зі Львова, блукати «Венерою в хутрі» Будапештом, коротко попанувати над Андре в Парижі, на зламану голову плисти аж через океан, набути там лиш дещицю долярів, а потім так невдало піддатися цій жовнірській вроді недалекого розумом Шиньйона...