Розділ «Частина 4»

— Який божевільний візьме на «фарман» двох пасажирів? Він що — складе їх, як легкопади?

Вони не знали розумової спромоги Максиміліяна: по-перше, він на летовище прибув з металевими прутами, поцупленими з камінних решіток у готельчику, і зміцнив «фарманові» крила; по-друге, він змусив Олбудсмена влягтися так, щоб відігравати ролю спинки сидінь, зігріваючи грудною кліткою і черевом спини його та Офенбаха. Здивований «фарман» пофуркав, та мусив злетіти під тиском нахабного винахідництва галицького Едісона.

9.

 скар Гробовецький повернувся до Львова не так з туги за Беатою, як з потреби вже остаточно відійти від будь-яких справ і жити, наскільки дозволять обставини, праведним емеритом. Грошенята у нього водилися, щільно укладені в сейфи швейцарських банків, а острів він здав в оренду кіновій фабриці, яка на ньому облаштувала знімальні майданчики для фільмів про корсарів та конкістадорів. У кожному сценарії йшлося про викрадення красунь і пошуки скарбів, про принців-невільників і принцес-наложниць, яких вирятовували бідні вояки або перевдягнені у вояків дівчата, що потім виявлялися їхніми братами-сестрами. Кінова індустрія потребувала сентиментальних історій — і нема на то ради...

Бідний Гробовецький! Він онімів, побачивши безлад у камениці і самотню Беату при вікні.

— А де дівчата? Вони тебе покинули? — упав він навколішки біля Беати.

— Та ні, — цілком свідомо відповіла дружина. — Я їх вигнала на вулицю. Вони навели сюди вломників. Знаєш, Оскаре, сьогодні мені б засмакував запечений заєць...

Другого дня в камениці з'явилася молода служниця, швидка, як відьма на мітлі, балакуча, як базарна баба, і висока, як московський ґренадер. Вона швидко впорядкувала помешкання, без жалю повикидала понищений панський одяг (вона у нього все одно не влізла б!), встигала відмарширувати на базар і принести два кошики харчів, а за доплату ще й куховарила.

— Ти кажеш, приходив Ґеньо? — усе випитував Оскар Беату. — Не помиляєшся? Ти ж була як не в собі...

— Дурний ти, чоловіче! Я вмію «бути в собі», коли захочу! Ґеньо мені б допоміг, так тут нагодився Маґдебурко: «То це той вломник?!» І Ґеньо мусив утікати!

— А хто ж таки вломився? Ти його знаєш?

— Не мала честі!

— Беато, я не жартую!

— Облиш це — у житті треба зазнати всього, навіть грабунку у своєму домі!

Ні, таки східні мудреці вміють посіяти в мізках неофітів зерна своїх філософських переконань...

Але в цілому подружжя Гробовецьких змінило своє побутування: виходило в ресторації на обіди та вечері, навіть побувало в «Аполло» на виставі; не минало й моднярських крамниць, бо Беата вже не хотіла ходити завинутою у сувій цяцькованих тканин.

Шкода, що про це не знав Ґеньо, який відсиджувався у Бруховичах на непримітній дешевій вілі, винайнятій Міськом через Маґдиних приятельок. Ґеньові були потрібні гроші й пашпорт на чуже ім'я, та молочний брат не поспішав з допомогою. Він скупо привіз харчів та кілька газет — і зник на тиждень. Йому було ніколи: він планував влом до заможного нафтаря — англійця Едвіна Робсона, щоб... полишити там Ґеньові сліди. Міськові пощастило, бо Робсон завіявся аж в Закопане і не збирався бути у Львові довший час. Уміло скориставшись мотузяною драбиною, Ґенів приятель заліз на балькона, а вже втрапити до кабінету і позазирати в усі щілини, коли в помешканню не ходять навіть привиди, то просто, як придусити блощицю. Здобичі було небагато: кілька срібних дрібничок та касетка для коштовностей, замкнута на хитру защіпку. У ній щось тарабанило, і Місько був певен, що то прикраси. А щоб у поліціянтів не лишалося сумніву, хто тут уночі гостював, вломник кинув на бильце крісла Ґеньового плаща (у якому той прибув до Львова і в якому його так часто бачили в каварні Майнля), завбачливо поклавши до внутрішньої кишені Ґеньового гребеня з кількома попелястими волосинками і не пошкодувавши однієї подовгастої перлини...

Сповіщаючи в газеті про трафунок з Робсоном, репортер кепкував над вломником, що втратив пильність і лишив на місці злочину неспростовний факт своєї присутности — плащ.

У тій же газеті повідомлялося: пані Беата Гробовецька зі своїм чоловіком викупила крамницю Мінцеля на Ринку, де продавали панчохи з усього світу, щоб започаткувати торгівлю футрами північної звірини. Перший моднярський показ футер заповідався у ближчім часі.

Коли в Бруховичах знову з'явився Місько з харчами та газетами, Ґеньо зустрів його докорами: