Розділ «Частина 4»

Збишек рушив до господарських будівель, там надибав доброго пшеничного зерна, яке Фордові вихованці, певно, мали змолоти на борошно, напекти хлібів у власний пекарні і продати — із зиском для громади — навколишнім фермерам. У спіжарні[45] чомусь лежали на боках кілька лискучих, як летунське спорядження, бідонів. Три бляшанки мармоляди були приховані у валізці із слюсарними інструментами кимось із маминих синків, що їм забракло солодкого у суворому побутуванні під орудою президента Кендела...

У помешканні, в якому він колись заночував, просто на підлозі стояв слоїк з індичатиною, що застигла у смальці, — продукт домашнього виробництва, а на підвіконні лежав великий засохлий кавалок хліба — сухий, хоч об дорогу вдар.

— Хтось тішив свій шлунок таємно від усіх, — констатував Збишек тоном досвідченого нишпорки. — Значить, мають бути й порожні слоїки.

Порожні стояли рядами під ліжком.

— І що мені з цим усім робити? — питав сам себе Циганєвич, ніби на нього вже покладено обов'язок відновити життєдіяльність табору.

Але наш хлоп не має звички опускати руки. Не питайте, як він не вмер від нестачі харчів, та злучені бідони за три дні були готові прийняти першу брагу, яка тихо шумувала в діжі для тіста й відгонила мармолядою. Навіщо це було Циганєвичу, він не міг би пояснити навіть Форду, хоча б той схвально поставився до винахідництва з безвиході і, можливо, узяв би Збишека за приклад для американської молодіжі.

Та пильні і свідомі свого статусу американські полісмени, які не могли споживати алкоголь і лишень виловлювати призвідців та пачкарів, самі були ласі по тиху заковтнути келішок — другий, щоб не депресувати на дозвіллі. Вони вже примітили незалюднений табір Форда для таємних веселих вечірок і явилися туди якимось розгепаним автом. Збишек саме принюхувався до браги, чи не пора її заливати у сполучені бідони, як почув спочатку вурчання двигуна, а потім голоси збуджених чоловіків. Тікати? Куди? І він сміливо й по-господарськи вийшов назустріч. Полісмени вирячили очі.

— Доброго вечора, джентльмени! — промовив Циганєвич настільки вишукано й люб'язно, ніби належав до касти гарвардських розумників.

— Ти хто такий? — не повівся на Збишекову вихованість тупий з вигляду старий полісмен.

— Людина! — гідно відповів Циганєвич, міркуючи, що чотирьох озброєних чоловіків він не покладе писком у порох, отже, варто обрати тактику достойної дипломатії.

— Певно, його лишили тут, щоб не розтягли по колоді всі ці доми, — висловив припущення молодик, чия схожість зі старим наводила на думку, що з роками він також отупіє.

Збишек у розмову не втручався, очікуючи, що його запитають ще двоє полісменів. А ті мовчали.

І він наважився запитати сам.

— Джентльмени, дозвольте поцікавитися у вас: ви розшукуєте когось чи зазирнули сюди на всяк випадок? Президент Джорж Кендел ніколи не жартував із законом і мене навчав пильности в цім ділі.

Полісмени перезирнулися.

— Та знаємо ми твого шефа! — сказав старий і тупий. — А покажи-но, що тут сталося за його відсутности!

— Прошу дуже, — вдавав спокійного Циганєвич, а сам прикидав, чи встигне заскочити у свого вірного «форда», за яким поліційній автівці емеритського віку нема чого гонитися.

Він просто повів полісменів до браги, бо за стіною спіжарні приховався його баский кінь.

— Ти бачиш? — звернувся старий до молодого й до своїх німотних колег. — До чого довели таку гарну господарку! Крім бідонів...

І тут він вчув запах браги. Очі його заблищали, як у хорта, випущеного за зайцем, ніс засмикався, мовби вчув незвичайні пахощі, а ноги підстрибом понесли до дивовижної споруди з усіх можливих посудин. Збишека врятувало те, що слухняні підлеглі гайнули за шефом, полишивши його без уваги.