Розділ «Частина 2»

— ... тому кожне закохання закінчується так званим розчаруванням, себто одужанням, — не вгавав Теодор.

— Не можу з тобою погодитися, — промовив Ставський, дивлячись просто в Маґдині очі. — Кохання — це спокуса, про яку ніколи не шкодуєш.

— Так, так, — підтвердив Альбертшулле, позираючи на спорожнілу тарілку в очікуванні десерту.

— У стані любовної недуги чоловік може здійснити злочин! — гарячкував Козобродський.

— О! — закотила очі Маґда. — Чому в мене не закохається той злочинець?

— Так, так, — неуважно повторив її вінчаний муж.

Ставський, сидячи напроти Маґди, відчув на своєму мешті мало не всю підошву жіночої взувачки...

Минув тиждень — і Маґдуся повідомила свого чоловіка, що конче потребує лікування у знаменитого Валентина Цальса, сімдесятирічного австрійського чудотворця, що вибудував модерну лічницю в гірському селі Гальспак.

— Так, так, — сказав розгублений адвокат.

21.

 и не забули ви про Еву Мількорф, що завіялася в Ніццу мешкати в дивовижнім домі, який обертався вслід за сонцем? Спочатку їй подобалося перебувати в товаристві художників та художниць, доки не примітила: в розмовах на мистецькі теми, коли вона висловлює свою думку, всі починають посміхатися і підморгувати. Ева образилася: як малювати її нагою або в шатах Саломеї чи Даліли, так вони мало не б'ються за першенство... Вона почала шукати якогось багатія, щоб він скрутив собі голову від її жіночої привабливости, бо ті малярі дивилися на неї як на об'єкт для зображення — і тільки. Заклопотана справами, одного разу мало не втрапила під карету графа Беннічеллі, що завжди виїздив шестіркою коней.

Звісно, річ була не лиш у тім, що непричесані малярки з обламаними нігтями і сяк-так вимитими пальцями вважали її за дурепу, а в самому трибі життя. Гроші, зароблені з продажу картин, всі скидали докупи і витрачали їх хаотично: то накуплять полотна і підрамників, а на фарби не вистачить, то не розрахуються вчасно в овочевій крамничці чи у м'ясному ряду на ринку і сидять на хлібі та вині. Ева не могла цього витримати, бо звикла до буржуазного побуту. А тут довелося підпорядковуватися іншим законам: віддати останню сорочку, якщо її потребує друг. Дівчина ж давно виплекала в собі окремішні прикмети: вигідний побут, вишукані харчі і тілесні розваги без клятвених обіцянок. Граф Беннічеллі міг би стати в пригоді саме з тих еґоїстичних міркувань.

Ева прорахувала його пересування містом і почала лови: наймала візника, щоб виїхати назустріч графу; коли карети розминалися, вона кидала старому закличний погляд. Але дідусь Беннічеллі, певно, зле видів — для нього пасажирка карети була всього-на-всього яскравою плямою з нечіткими контурами. Підприємлива сеньйорита змовилася з візником, що той виїде не навстріч, а напереріз кареті графа. Бідака погодився за невелику винагороду, бо надто вже слічна була пасажирка...

Дорожна пригода обернулася нещастям для візника. Обурений граф відлупцював його палицею, аж нещасний юшкою вмився. Другого дня відбувся суд. Ева як свідок прийшла в такім розхристі[71], що по ній можна було вивчати анатомію грудної клітки, тому суддя дуже довго допитувався у неї про деталі сутички. Сеньйорита відповідала плутано, зрештою заплакала і сказала, що знепритомніла від переляку, тому не може потвердити: бив граф візника чи ні. Але перехожі стали на бік покривдженого — Беннічеллі присудили заплатити йому п'ятдесят лір. Старий поліз за гаманцем, витяг банкноту в сто лір. В суді не було людини, щоб розміняла гроші.

— Нічого, — сказав старий, — я йому ще раз дам по писку — й квит!

І з усієї сили відважив візникові ляпаса.

— А ти, дитино, — звернувся до Еви, — чия будеш?

— Я сирота, — смиренно сказала Ева, не уточнюючи решти біографії.

— Буду тобі за батька...

Хоч і кривавим шляхом, але сестра Ізабелі проникла в палаццо Беннічеллі. Воно не оберталося за сонцем, було наскрізь просякнуте столітньою вологою, захаращене трухлявими меблями, потраченими шашелем портретами і цілою шайкою прислужників різного віку: від дворецького — ровесника самого господаря до його праправнука-кухарчука.