Розділ «Частина 2»

— Ви занадто «доброї» думки про мене...

— Та облиш! Нині не до витонченого англійського гумору. Підеш зі мною на виставку і кинеш оком на міс Валентайн. Мені вистачить секунди...

— Це небезпечно! Навіщо вам та перла? Її не продасте!

— У Лондоні. А в Парижі?

«Чи він щось знає про наші оборудки з Оскаром, чи випадково ткнув пальцем у небо?» — гадав Стасьо.

Спритність Едмона була неймовірною. Міс Валентайн, зворушена проникливим поглядом вродливого незнайомця, що стояв непорушно посеред зали, не примітила низенького добродія, який легко змахнув рукою над пуделком і поволі вийшов.

Знічена дівчина почервоніла, як маків цвіт, від чого на товстуватому носі проступили припудрені веснянки, і почала метушливо шукати в торебці хустинку. Пройшло не менше пів години, поки хтось із відвідувачів не гукнув: «Яке ошуканство! Це звичайний рожевий гудзик!»

Та ні Едмона, ні Стася там вже не було.

18.

 ожен ранок Юрася Маґдебурка починався з філіжанки доброї кави та газетної хроніки, потім він прямував до своєї нишпорської школи, де розмірковував над новими справами. Кароль з хлопцями приходили пізніше, щоб отримати вказівки і поради.

Цього разу треба було розшукати Георга Каганса, що втік у Відні з-під варти і, ймовірно, припхався до Львова, де мав рідню на Казимирівській. Цей молодик працював у Румунії на фабриці шкла помічником книговода[66], потиху продав дванадцять вагонів продукції, а гроші перерахував у банк. Коли їх прогуляв у Швейцарії та Франції, вислав на адреси славних багачів п'ятдесят три тисячі листів з проханням допомогти в нужді. І йому допомогли! Але тим часом до віденського банку зголосився один румунський правник із звинуваченням у потуранні мантію...

Двоє заможних львів'ян просили Юрася провести справу конфіденційно. Їм не було шкода грошей, надісланих «нужденному» — вони дбали про свою репутацію: хай би Георг «забув» їхні імена.

— Передасте його поліції опісля, коли ми домовимося...

— Та ви ж, добродії, ні в чому не винні! — переконував їх Маґдебурко.

— То ви так вважаєте, а клієнти подумають, що нас легко збити на манівці. У бізнесі непощерблена опінія — головне!

Юлько і Фелікс зраділи, що цього разу їм не доведеться виглядати з-за брами чи з-під кущів, а у пристойному вбранні ходити проходом Казимирівською і примічати, чи не з'явиться пан років тридцяти, чорнявий, вузьколиций, блідий, одягнений в темний песимістичний анцуґ.

Кароль попередив:

— Не підходьте близько до брами двадцять першого числа: там таємний дім розпусти. Вас можуть схопити хлопці Матіяша!

— Щось мені крутиться на думці один випадок на карловарськім курорті, — замислено промовив Юрась. — Там донька багатого купця з Праги захотіла отруїтися від життєвої втоми. Зазнайомилася з таким самим розчарованим, і вони домовилися разом випити трутки. Проковтнули по дві піґулки й позасинали. А на ранок купецька спадкоємиця прокинулася гола-голісінька — без коштовностей, грошей і одягу. Щоб не зразу сповістила поліцію... Георг якраз мандрував Европою. Чи це не його витівки?

— Можливо, — погодився Кароль. — Він з виду приємний. Коли був кельнером у каварні «Сіті» на Гетьманських Валах, мало не спокусив Клару Бов, доньку власника, так її брат терміново вивіз в Америку.