Розділ «Частина 2»

— Певно, ні. Хто знайшов — тому й належиться, — спокійно відказав Юрась.

— Це непатріотично! — вигукнув Козобродський. — Князь Олег посідав київський престол! А тоді Русь була єдиною!

— Тоді — якийсь час була, але зараз... З таким самим успіхом до французів приїде хтось із Петербургу чи Москви. І що? Знаєте, італійський селянин на ім'я Перуджія викрав з Лювру «Джоконду» великого Леонардо та ще й повісив у своїй небагатій хатинці. Два роки всі нишпорки і поліціянти шукали зловмисника, а знайшов випадково один французький мандрівник: він постукав у двері і попросив дозволу взяти човна... Так Перуджія заявив, що викрав картину ... з патріотизму, адже Леонардо — італієць. Д'Анунціо навіть написав про це повість. Отже, вам світить слава правдивого патріота і літературного персонажа. Якщо й справді добудете рукопис...

Теодор подумки намацував завинуті в папірці кпини свого випадкового попутника, але той промовляв серйозно, навіть бровою не повів.

— А ви в Париж — до друзів? — поцікавився професор. — Чи до подружки?

— Приятель бере шлюб, — сказав перше, що спало на думку, Юрась.

— Він теж правник?

— Так, практикує в бригаді «тигрів»[51].

— Це ж небезпечно! — вигукнув Теодор. — От мій приятель Кендзьорівський...

Маґдебурко вислухав усю печальну історію покійного Адама, так би мовити, з перших вуст, вдаючи щиру зацікавленість цією непересічною газетярською душею, а сам думав про свого знайомця ще зі шкільної лави Ераста Ступіньського, який і справді був чи не найудатнішим серед «тигрів»: влучно стріляв що правицею, що лівицею, спав завжди в півока і на нюх визначав марку цигарок. Якщо він не допоможе знайти «графиню», то дідич буде дуже розчарований, а ще більше розчарується сам Юрась, не заробивши винагороди.

Уночі Маґдебуркові привидівся Париж, в якому чомусь були Гетьманські Вали, а замість Нотр Дам де Парі стояла знайома львівська Катедра з підвішеним на ланцюгу ядром, яке пошкодувало руйнувати таку знамениту споруду.

Козобродському ввижалося, як він викрадає хозарський рукопис із бюрка Шехтера, і ціла зграя смугастих хижаків переслідує його паризькими вулицями до самого двірця, де вже стоїть потяг з клітками — не з вагонами...

А в самому Парижі було вогко і тепло, як у Львові, нічні світла м'якими акварелями порушували тло сірої мряки.

5.

 бишек і Стасьо почали нудитися, не знаючи, як скористатися своїми нахилами. Вони вистежили Турбійона з Евою (це було зовсім просто!), та ще не вирішили, що чинити далі. Прийти і вимагати гроші за Евині ревнощі? Вони ж могли закінчитися для них криміналом! Чи забути про все і просити якогось місця в новому бізнесі Андре? Відверто кажучи, сінники на затоптаній підлозі в Максовій комірці вже добре намуляли боки, цибуляча зупа викликала оскому, а дешеве червоне вино роз'їдало слизову оболонку шлунків.

На перемовини послали Макса, який нібито шукав підробітку у поважному деннику.

Андре зустрів його привітно, але попередив, що рисунки на шпальти — це не декорації для кабарети, отож щоб ніяких голів на тацях, а зрозумілий будь-якому філістеру реалізм. І показав на двері, за якими сидів Брікассер.

— Мої друзі також шукають роботи, — дипломатично повідомив Макс.

— Художники? — спитав Андре. — Мені й тебе вистачить! — Ні, Збишек і Стасьо...

Турбійон не був би французом, якби вдався до лементу чи погроз. Він сплеснув долонями і залився сміхом.