Розділ «Частина 2»

— Навіщо?

— Художники бідні, картини дешеві, а потім можна продати з зиском. У Варшаві чи Львові.

Хлопець не зводив очей з підлоги.

«Теж мені — знавець малярства! Дякуй Богу, що вона тебе тут кинула — менше ганьби! З Парижа приїхав би в кайданках як спільник її шахрайських походеньок!» — думав Юрась.

— Ви певні, що та «графиня» від вас не крилася? Може, про оборудки з картинами казала для годиться?

— Мариля не зі мною про це говорила...

— А з ким?

— Не знаю: то була розмова телефоном.

«Та-а-а-к! Кохав без тями — і підслуховував? Значить, не був певен!»

— Звідки знаєте, що «графиня» робила у Варшаві?

— Вона позичила гроші в моєї сестрінки... І в бабці... моєї нареченої... І в...

«Як в тебе язик повертається: моєї нареченої? — подумки гнівався Маґдебурко. — Краще вік дівувати, ніж мати під боком такого слимака!»

І Юрась узявся за справу, на перший погляд, безнадійну. Він ризикував репутацією, а дідич — грошима.

3.

 евдале підприємництво Андре Турбійона не вплинуло на його веселу вдачу: він розбурхав усю паризьку поліцію, що з допомогою ста двадцяти приватних детективів кинулася на розшук правдивого гумориста. Одного дня той замовив телефонічно до кабінету міністра освіти кількадесят визначних артисток, а другого повторив цю саму штуку з іншими високими урядниками. За два дні він зателефонував до прем'єр-міністра серед ночі і повідомив йому, котра година, а над ранок так само збудив префекта поліції. До часописів подав оповістку, що славетний маляр Ван Дрейк винаймає охочим своє помешкання; не минуло й кількох днів, як маляр отримав величезну китицю квітів для нареченої і шість тортів з цукорні разом з рахунком. Щасливо одружений цілих десять літ Ван Дрейк не міг нічим переконати свою дружину, що не має жодної «нареченої». Та витівки на цьому не припинилися: лікареві-хірургу Кунелю привезли під двері домовину як подарунок від вдячних пацієнтів...

Сам Андре потішався, читаючи газети, в яких «свідки» змальовували дотепного хулігана, баченого «на власні очі»: від був або схожий на першокурсника Сорбонни, або на досвідченого клошара, або на провінційного священика.

В приміщенні для танцювальних перегонів було порожньо лишень якийсь тиждень, а потім там (не повірите!) осіла редакція денника «Парі Матен»[46]. Гримувальні переобладнали під комірки для репортерів, а у великій залі посадили з десять друкарок.

Ні, Турбійон не був такий недалекий, щоб самому світитися на крайнебі паризьких новин. Він сховався за постать колишнього власника газети «Парі Соар»[47], в якого і викупив право на видання, заручившись клятвеною присягою, що той до смерті не розв'яже язика. Добродій Олів'є Брікассер збанкрутував і радий був відновлювати свою репутацію у будь-який спосіб. Турбійонів план ризикований, але й не безнадійний. Щоб поширити передплату на перші місяці, Андре домовився з одним фабрикантом, у якого позичив на довгий речинець[48] шістдесят тисяч годинників для особливо прихильних читачів нового часопису. Передплатники понесли свої чесно зароблені франки...

Тоді не в тім'я битий Андре вдався до сенсаційних публікацій, які йому підсовував меткий на слово Віктор Авантур. В одному із чисел денника він оповів «справжню» біографію Христофора Колюмба, натякаючи на його підозріле походження, нешляхетну поведінку при еспанському дворі, торгівлю живим товаром, кепське знання морської справи і навіть боягузництво. Наклад розхапали за кілька годин, а хлопчаки-торгівці отримали винагороду.

В наступному числі археолог Діонізій Наполеолог в бесіді з всюдисущим Авантуром зняв усілякі покрови з таємничих амазонок: виявляється, амазонки — не жінки, а поголені чоловіки, яких бородаті греки з погорди називали «бабами».