Розділ «Частина 2»

Лист втрапив вчасно, бо Турбійон почав всіляко виказувати, що тепер нічим зайняти ні Стася, ні Збишека не може, хіба хай спробують побігати Парижем звичайними репортерами. Щоправда, він не витурив їх після конкурсу: певно, Евині примхи його вже не збуджували, а серце вимагало нових пригод, на які буває щедрою лише молодість. Збишек присягався, що вже бачив Андре з вродливицею на терасі наймоднішої кав'ярні, і та кобіта не була схожою на здебільшого сухоребрих парижанок.

— Ти ще скажи, що вона зі Львова чи з Варшави! — підкусив його Стасьо.

— Маєш рацію! Я таких перевидів і перекохав — навіть лік згубив.

— Тому зараз у тебе — великий піст...

Збишек не образився.

— Щоб не постувати, слід мати грубі гроші. На копійки — лиш копійчані хвойди. А я звик до тривалих взаємин. Жінка — як квітка: не покропиш — не зацвіте.

— Чим покропиш? — спитався Стасьо, почервонівши від свого припущення.

— Як то чим? — не зрозумів Циганєвич, не вдатний до сприйняття прихованого змісту. — Спершу маєш дати зрозуміти, що в тебе шляхетні наміри. Водиш її в ресторани чи в кабарети, не скупо там пригощаєш, цілуєш ручку, злегка пестиш ліктик, а всім, що прикрите шовками, лиш милуєшся. Хай пані й покомизиться: не захоче посидіти в кінематографі, піде до танцю з давнім знайомцем, швидко висмикне пальчики, коли ти їх обціловуватимеш... Не зважай!

Стасьо вислуховував поради бувалого коханця, ніби читав книгу. О, як це відрізнялося від того, що він спізнав з Евою, яка сама його присвоїла — цнотливого вихованця старого парубка Адама Кендзьорівського. Присвоїла — і відцуралася...

Турбійонова пасія, до слова, подавала багатим мадам парфуми в одній із крамниць Коті, а перед тим показувала модерні сукні в сальоні Боссе, а ще раніш — екзотичні індуські тканини фірми «Прозорі води Гангу» та продавала солодощі сумнівного походження в дрібній кав'ярні. І називалася Олівією Ґранде за фальшивим паспортом, купленим у Львові все в того ж адвоката Адольфа Гернбаля з вулиці Чацького. Отже, їй вдалося не впасти до підніжжя паризького побуту, а піднятися до рівня пристойного заробітку і впливових знайомств (якщо непостійного у своїх уподобаннях та справах Турбійона можна вважати впливовим).

Поклик Оскара і його тепле звертання розчулили Стася. Але як бути зі Збишеком? Полишити самого? Звісно, він не мала дитина, але в Парижі йому одна дорога — бути в ресторані за викидайла. Ні, Оскар не образиться.

Другого дня наші хлопці знову одягли штруксові куртки і дешеві штани, взули плямисті черевики і зійшли тралом на вітрильника, щоб відплисти на острів до подружжя Гробовецьких.

7.

 раст Ступіньський, пошарудивши в шухлядах із зведеннями — паперами для службового користування, підтвердив Юрасеві передбачення, що пошуки зниклої «графині» триватимуть не тиждень і не місяць. Кожна третя пригода — шахрайство: молода приваблива особа жіночої статі влаштовувалася на роботу в крамницю і полишала її тоді, коли вторговані гроші сягали немалого числа; субтильна студентка наймалася за гувернантку, а потім втікала з родинними коштовностями; жінка, що вдавала багатійку із З'єдинених Держав, проникла в сховища паризького банку і вигорнула у свій ридикюльчик чужі діаманти; знайдений одного ранку голий і нетверезий англійський лорд стверджував, що заснув у ліжку з Шарлоттою Корде[52] (певно, зле знав історію Франції, а кобіта була дотепною).

— Юрасю, така нагода тобі побувати в Люврі! Та нікуди не втече той дідич — дочекається тебе з Парижа! Ще кілька днів, і всі підозрілі «графині» будуть у твоєму записнику.

Та минали тижні, записник потовщав, Ерастові аґенти доповідали про нові шахрайства, але в них не було жодної згадки про з'яву шанувальниці малярства.

«Ні, — міркував Юрась,— певно, в неї щось змінилося на думці, якщо відмовилася від запланованого ґешефту. Можливо, знайшла якогось багатого француза та й залягла на дно? Буду перевіряти всіх: гувернанток, модельок, танцівниць і навіть жебрачок!» Список підозрілих кобіт Ераст забезпечив і гайнув стріляти з обох рук, переслідуючи бандитів.

А Юрась ходив Парижем за вказаними адресами, питався консьєржок, чи не бачили його сестри — такої високої жінки з чорним хвилястим волоссям, кароокої, з «мушкою» на лівій щоці — ближче до вуха. Балакучі консьєржки не вірили його жодному слову, бо давно потиху нашіптували жандармам всі новини і знали спосіб аґентів рознюхувати сліди, але з охотою торочили про мешканців. «Графині» не було ніде — ні серед натурниць Монмартру, ні серед модельок дорогих крамниць.

Юрась пропустив повз вуха, що елегантна мадам винайняла цілий поверх в будинку, але не мешкала там — приходила вряди-годи.

— Друже, це тобі не Львів: тут мало не кожен живе подвійним життям! Так що будь терпеливим! Ось ми ніколи не думали, що такий шанований парижанин, як професор Леон Паліє, кине напризволяще університетську катедру і піде радником з кризових питань зразу в кілька інституцій. Навіщо старому так надриватися задля заробітків? А він же ще й навчав, як вдало збанкрутіти, щоб на цьому ділі добре нагріти руки! Тихий вчений мешкав серед старих меблів і звичок... а щоночі до нього приходило двоє-троє легких жінок. От на що він тратив гроші! А ти кажеш...— повчав Ераст.