Розділ «Частина шоста Небесний Єрусалим»

По його обличчю майнуло дитяче світло спогадів, й очі стали маленькі, наче ранком, прокинувшись, малюк дивився на сонце.

— Я хотів довічно панувати в цій країні, хотів, щоб тут була злагода, щоб ніхто у всьому світі не командував мною, щоб усі вірили мені безоглядно й стояли переді мною на колінах. І щоб ніхто ніколи не смів мені сказати «НІ».

Обвівши гієнним поглядом слухачів, Сірий Князь, ще солодко всміхаючись, спитав:

— Що, придурки, хіба погана мрія?

Він очікував, що всі схилять голови й згідно прокричать «Ні, Князю, мрія твоя чудова і „гієнам“ твоїм слава», але всі, опустивши очі долу, мовчали.

— Я хотів стати не нікому не відомим Сірим Князем, а Чорним Бубновим Королем цієї сраної країни, символом перемоги гієн в окремо взятій державі. Я хотів, щоб мене і мою сім’ю зрівняли в правах з королями Англії, Швеції, Бельгії та Іспанії. І щоб мої діти вспадкували мою владу.

І я пообіцяв цим західним піндосам приєднатися до них, я урочисто цілував їхні мантії і святині, стояв на колінах перед ними в їхніх палацах — і вони повірили!

Він засміявся, й сміх його був схожий на регіт гієни.

— Скажу більше: мені повірили лохи моєї країни, це бидло, яке зветься населенням, яке безвідмовно виконувало всі мої накази. Я розвів їх, як кошенят.

Його сміх почав нагадувати моторошне завивання звірів у нічній пустелі.

— Мені зшили цю мантію, а один із моїх академіків розповів байку про Старшого Брата, який, правлячи своєю країною, робив, що хотів: проголошував війни Океанії чи Євразії, потім раптово встановлював із ними мир і починав воювати з Атлантикою. Байка мені дуже сподобалась. Я зрозумів, що це я — Старший Брат, що я можу надурити всіх, робити, що хочу.

Тієї ночі, коли вся країна, всі ці лохи святкували приєднання до Атлантики, я проголосив їй війну і приєднався до Євразії, до імперії Двоголового Орла. Чому? Чому? Ви питаєте — чому? — роздратовано мовив Сірий Князь, хоча ніхто його не запитував, бо всі читали історію і знали, чим закінчилося його князювання.

— Тому, що так вирішив імператор. Цей сучий син, колишній опер у таборі, де я сидів, тримав мене за яйця, стискав залізні пазурі… було боляче. Нестерпно боляче… і я не витримав. А ви що зробили б на моєму місці, підари? — жалібно, з надією на співчуття, спитав він. — Га?

Але всі мовчали.

— І тут сталося те, чого я не очікував. Це бидло, яке боялося мене, вийшло на головний Майдан. І кричало: «Банду геть!» Я вислав загін «гієн», щоб розігнати цих неозброєних лохів. Але на Майдан прибігло в сто разів більше бидла. Вони весь час співали пісень і били в барабани… Ніколи не забуду цього стукоту… Тихіше… Ви чуєте?

Вчитель і слухачі завмерли. За стінами Академії в тумані почулися крики «Банду геть!», потім грізно закалатали барабани — і всі слухачі Академії кинулися до вікон, забувши про Сірого Князя. Імла почала відходити, і слухачі побачили величезний натовп, що оточував будівлю Академії. З натовпу полетіло каміння, брязнули вибиті шибки, запалали «коктейлі Молотова», вогняними колесами покотилися палаючі шини, від яких здіймався вгору чорний масний дим.

— «Гієни», до мене! — заволав Сірий Князь, на якому почала тліти мантія — йому довелося її скинути, і його голе синюшне тіло світилося безпорадно в спалахах пожежі — але ніхто до нього так і не підбіг. Навпаки, Вчитель і учні в паніці кинулися врозтіч, бо вже зайнялася зала засідань і вогонь перекинувся на портрети Володарів. За одну мить полум’я охопило меблі й бібліотечні стелажі, сховище рідкісних рукописів — і весь будинок Академії влади загорівся, наче сухий хмиз, а похмурий натовп дивився, як палають усередині владолюбці, й барабани повстанців били люто, й їхній гуркіт важкою луною котився по горах, висвічених червоною загравою.

Посеред натовпу повстанців, що оточував згарище, можна було побачити нових, ще нікому не відомих кандидатів у Володарі, очі яких світилися відблисками пожежі, стаючи жовтими, схожими на очі гієн.