Розділ «Частина шоста Небесний Єрусалим»

— Капітан Джордж Безпалий. Ад’ютант генерала Гайдука.

— Пане Безпалий, ви вважаєте правильним лякати жінку з дитиною своєю тюремною каретою, замість того…

— Вибачте, будь ласка, — почервонів Безпалий, — не подумав. Хотів як краще…

Тепер він видався їй симпатичним бовдуром.

— Передайте, що я дякую за запрошення і обов’язково буду.

— Я заїду завтра за вами. Можете взяти з собою дочку. Як тебе звати?

— Леся, — визирнула мала з-за мами. — А «Кіндер-сюрприз» буде?

— Буде, буде, — запевнив Безпалий. — Вибачте ще раз. До завтра. Ви не хвилюйтесь, там усе буде. Камери. Звук. І багато «Кіндер-сюрпризів».

Він швидко сів у мінівен і поїхав у напрямку вулиці Толстого.

100

Я передчував, що це станеться. Тільки не знав — коли? Той спечний день п’ятниці 21 липня став для мене катастрофою: увечері до нас прийшла якась фіфа, тиха і лагідна змія, яка вповзла в наш дім не одна, а з малою чорною мавпою на ім’я Леся. Треба було побачити, як засвітився тато, коли ця парочка увійшла до їдальні, де висів портрет матінки Олі. Ні, зовні він залишився замкненим, як завжди — тільки поцілував руку тій мимрі, але навколо нього виникло таке світло, що осявало кімнату так, що й свічки не були потрібні. Ця мимра, щоб підластитися до мене, подарувала мені круту гру «Останній герой-ІХ» (і звідки вона дізналася, що це моя улюблена?), погладила мене по голові й назвала себе Оксаною. На ній було якесь скромне темне плаття, яке наче було схоже на найдорожче вбрання топ-моделі, але не це головне! Головне, що ця Оксана, коли тато поцілував їй руку, раптом також засвітилася, як люстра в Будинку офіцерів. Ніхто, крім мене, цього не помітив. За стіл, святково прикрашений, як для прийняття якогось глави держави, сіли ми з татом, навпроти — мимра та її мавпа, збоку — Віра Іванівна в незмінному чорному платті з білим мереживним комірцем. Тато підняв перший тост — ох-ох! — за дітей, і та мимра Оксана ледь пригубила вино й більше не пила: сказала, що не п’є під час роботи над програмою. І тато, замість того щоб поставити перед собою віскі й добре прикластися до свого улюбленого пійла, також покірливо відставив бокал із червоним вином. Яка ганьба!

Тут я вирішив показати клас цим залітним пташкам і почав злизувати червоні ікринки з поверхні бутерброда й вимастив маслом свій ніс, потім виделкою спробував хлебтати борщ, потім кинув пиріжок із капустою на підлогу й заліз під стіл і смикнув мавпочку Лесю за ногу. Леся пирснула від сміху, дивлячись на всі мої випєндряжі, й закашлялася, чим викликала мій регіт. Бідна Віра Іванівна позеленіла від злості й від неможливості гримнути на мене при татові. Зате тато показав себе перед гостями в усій своїй тиранській красі: заліпив мені потиличник і сказав, що виведе мене за вухо з-за столу. Якби жива була мама Оля, він ніколи так не вчинив би: тільки мама мала право карати мене. Після батькових репресій (побачили б ви, як задоволено хихотіла ця мавпочка Леся) за столом запанувала тиша, бо ця журналістка Оксана трималася дуже скуто, навіть світло, що його вона випромінювала, пригасло, а тато поскаржився їй, що на мене не має часу (а чому ж на НЕЇ є час?) і що я росту сам по собі, незважаючи на зусилля Віри Іванівни й Василя. Потім принесли морозиво, і Леся зарюмсала, бо мати їй не дозволила, боялася застуди (в таку спеку!), і тоді я — не знаю чому — зробив героїчний жест і також відмовився від своєї порції шоколадно-ванільного морозива зі свіжими трускавками. Віра Іванівна не повірила своїм очам, коли побачила таке самозречення. Взамін морозива нам принесли шоколадні цукерки зі сливами всередині, і я вибрав найбільшу, прикрашену рожевим кремом, і дав Лесі. Бо мені шкода її стало, коли їй заборонили їсти морозиво. Леся манірно, наче принцеса, нахилила голову й глянула спідлоба на мене дивно — я вперше зустрівся з таким поглядом. Очі в неї були дуже гарні. Вона була в рожевому, з малими блакитними метеликами платті, білих шкарпетках і чорних лакованих черевичках. Я добре розгледів їх під столом.

Батько запропонував Оксані перейти до зали засідань, де за півгодини мала починатися пряма трансляція його розмови з цією мимрою — і я вже знав, чим скінчиться ця розмова і ця зустріч — я зазирнув на мить у майбутнє, яке майнуло переді мною, як сон. Тільки свого майбутнього я не схотів побачити. Боявся. Я зрозумів, що незабаром прийде до мене самотність — довга, як моє нескінченне майбутнє життя, важка, як біг на лижах у Чабанах, коли сніг січе в обличчя й коли чуєш голос матінки згори: «Тримайся, синку, не падай, я з тобою. Я завжди буду з тобою».

Віра Іванівна повела мене з Лесею до моєї кімнати, схожої на кабіну космічного корабля, захоплену піратами, й залишила нас, наказавши пограти в якусь зі спокійних повчальних ігор, наприклад, «Пригоди Каріка і Валі». Я всунув до рота потворні ікла, надягнув маску вампіра й почав бігати за переляканою Лесею, намагаючись вкусити її тонку шийку. Вона сполохано стрибнула на стіл, розкидавши й поламавши мої улюблені, склеєні мною іграшки, й заверещала так, що прибігла Віра Іванівна і увімкнула телевізор, всадовивши нас із правого і лівого боку від себе, дала нам пепсі-колу й примусила нас дивитися розмову мого тата з матір’ю Лесі.

Більшої нудоти я в житті своєму не бачив.

101

У залі засідань у резиденції Гайдука були вимкнені всі гаджета й скайпи таємного зв’язку. Тут уже купчилося багато людей — дві гримерки, які мали взятися за обличчя Оксани і Гайдука — висвітлювати їх, знімати зморшки й плями, сліди Чорного Мору на лиці генерала, дизайнувати і мейкапувати фейс-об'єкти, які вже не належали цим двом особам — а мільйонам глядачів у всьому світі. Освітлювачі виконували накази телеоператорів, які виставляли картинку: бесіда мала бути при каміні, над яким висів портрет першого Президента України; на карнизі над каміном посередині стояла золота статуетка індійського бога Шиви — подарунок Індіри Голембієвської, — з обох боків — керамічні темно-червоні коні й зелені баранці легендарного майстра-гончара Залізняка.

Звукооператор перевіряв якість звуку з мікрофонів, непомітно розставлених біля крісел, в яких мали сидіти Оксана і Гайдук. В іншому кінці зали, перед численними моніторами, крім режисера і редактора (тобто цензора) програми, стояли Нерубай і директор першого каналу — відставний генерал із сивими вусами з підвусниками, який хотів був дати кілька керівних вказівок, та ніхто його не слухав. Нерубай згадав свою роль в операції «Хліб життя». Саме тоді він сформулював основний закон влади — всім хочеться бути поближче до влади (Володаря) і подалі від відповідальності. Оператори метушилися біля камер, перевіряючи якість зображення, а за всім цим безладом пильно стежили п’ять охоронців.

Увійшовши до зали, де панувала звична робоча метушня, Оксана раптом відчула неприємне і неочікуване хвилювання й ще раз передивилася свої заготовки. Зала засідань сподобалась своєю суворою функціональністю, і вона пошкодувала, що розмова відбуватиметься не в тій частині, де стояв письмовий стіл тирана і де приймалися важливі державні рішення, а в публічній зоні. На письмовому столі, вільному від будь-яких паперів та прикрас, вона побачила лише фотографію в срібній рамочці — молода жінка зі Святиком, ще немовлям, обидва усміхнені й щасливі.

На стіні над столом засідань висіла картина: молодий запорозький козак — незакінчена, наче зліплена з кількох могутніх мазків і тому більш жива. Раптом поряд виник Нерубай і пояснив, що це ескіз Рєпіна до картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Охорона заборонила відзняти увесь зал із його деталями. Цей ідіотизм годі було зрозуміти. «Овальний кабінет у Білому домі знає весь світ, — подумала вона. — Божевільна хуторянська країна».