Розділ «Частина шоста Небесний Єрусалим»

— Ви вже зрозуміли — що таке влада? — в ній знову прокинувся журналістський азарт.

— Ні, — чесно визнав Гайдук. — Хоча почав звикати до неї. Але хочу нагадати один епізод. На початку року якась підпільна опозиційна організація опублікувала в Мережі оголошення про міжнародний конкурс на заміщення вакантної посади. Йшлося про мою посаду головного менеджера країни — Координатора. Мені ця ідея сподобалась. Можливо, коли безпекова ситуація в Європі та Україні-Руси нормалізується, ми зможемо обирати на відповідальні державні посади найбільш компетентних менеджерів — не тільки наших, але й з інших країн. Найменш політизованих і найбільш ефективних. Як це робиться в транснаціональних корпораціях. Але вирішувати це моїм наступникам. Влада потрібна як інструмент менеджменту, а не як зброя низьких інстинктів і брудних політичних пристрастей. Щоправда, боюся, що за тисячоліття людської історії ніщо не змінилося. І природа влади також.

Він встав і подав Оксані руку. Та схопилась із крісла й відчула сильний потиск руки колишнього тирана. Потиск здався режисеру занадто довгим.

— Дякую вам, Ігорю Петровичу, за відвертість…

— Авжеж — усміхнувся він. — Почути таке… Дякую і вам, пані Оксано. Ви дуже допомогли мені… сказати те, що давно хотів. До побачення.

Мікрофони, камери і освітлення — все було вимкнуто й у перші секунди склалося враження, що кімната занурилась у суцільну темряву.

Слова Гайдука про хрест тепер здалися Оксані цілком зловісно-правдивими. Вона знала, ЩО буває з диктаторами, які втрачають владу. Їй стало жаль Гайдука і схотілося притулитися до нього. Щоб йому стало легше. Не озираючись, вона вийшла із зали засідань.

102

Нарешті після двох місяців суспільних плачів і скандалів із биттям недорогого кухонного посуду (сервізи, привезені ще його батьками з Бухари, що стояли в «горці» в їдальні, вціліли), зі спробами піти з дому, криками про зраду та істеричними завиваннями біля вікна, щоб чули сусіди, Ніна погодилась взяти на виховання малого Джаміля, сина Наргиз Асадової, яка перебувала в слідчому ізоляторі НАВБ. Герман Фатхулін узяв гріх на серце і збрехав Ніні, що це його син, прижитий ще в Аммані.

Вони з Ніною, оформивши відповідні документи (Фатхуліну довелося піти з Агентства, де таких речей не прощають), заїхали до Центру захисту дітей на Теремках, де тимчасово перебував малий Джаміль, і забрали його звідти. Малий гордий красень звірувато дивився на нових батьків, і на його довгих віях дрібними росинками виблискували сльози. Але не сказав нічого, не опирався цьому брутальному захопленню його в заручники, а, схлипуючи, пішов до спальні, де стояло дванадцять ліжок, й дістав із тумбочки нехитрі пожитки: фотографію мами, набір кольорових фломастерів, пляшку «Чайна-коли», улюблену срібну ложку (мати казала, що це подарунок батька), мобільний телефон — все чекав, що мати подзвонить і забере його звідси, — дві чорні майки з білими арабськими написами, трусики, мило і зубну щітку й — святиню, невеличку срібну, вкриту арабською в’яззю коробочку, що замикалася на ключ, який висів у хлопця на грудях. Мати наказала берегти коробочку, як зіницю ока, як священну пам’ять про батька. Замотав коробочку в майки, поклав всі речі в червону спортивну сумку товариства «Рубін» й вийшов із кам’яним обличчям до Германа і Ніни Фатхуліних.

У квартирі на Стрілецький Джамілю показали його кімнату: син Фатхуліних Тимур поїхав на дворічне стажування до Лондона, й малому дісталася його кімната з Play-station 16-го покоління й найновішим комп’ютером. Але ці електронні радощі буття залишили Джаміля байдужим. Він замкнув кімнату зсередини (нові батьки чекали його з обідом, Герман на честь малого приготував розкішний плов), озирнувся й виклав свої пожитки з сумки на ліжко. Обережно відкрив срібну коробочку ключиком, щоб переконатися, що все залишилось на місці.

На дні лакованої всередині чорним коробочки лежали, виблискуючи металевими крилами, дві великі особини сарани. Вони не рухались — наче зачаїлись перед стрибком.

Джаміль швидко захлопнув кришку коробочки, щоб не вихопилися завчасно. Ще не час.

103

Новий навчальний рік в Академії влади почався нудно й був схожий на осінню сльоту, що мокрою марлею сповила ці гори. Слухачам здавалось, що будинок Академії опинився на дні сірої ріки, ледь живі води якої, забруднені каналізаційними стоками, можна було побачити в ясну погоду в долині, там, де жили злидарі з касти рабів.

Імла знищила всю ієрархію цінностей.

Туман немовби вирівнював у правах небожителів та долиняків, людей влади та смердів. Щоб потішити слухачів Академії, якось підбадьорити тих, хто зневірився прорватися на сяючі вершини, що зникли в імлі, Вчитель запросив людину, про долю якої ходили різні суперечливі й навіть фантастичні чутки: якщо одні казали, що прихід до влади такого неотесаного чмиря і тупого жлоха неможливий навіть у сучасному толерантному світі, то інші твердили, що людина ця є символом нових підходів до кратології (наука про владу) і знаменує вищий, ще не усвідомлений суспільством етап таємних технологій захоплення влади, перед яким меркнуть застарілі приклади Наполеона, Сталіна, Гітлера, Кара-хана та інших почесних членів Академії.

Людину цю звали Сірий Князь.

Перед слухачами постав дебелий чолов’яга зростом 185 см, вагою 134 кг в царській, підбитій горностаєм мантії з багряної парчі. Мантія була накинута на голе тіло, татуйована поверхня якого нагадувала за щільністю, відвертістю й дотепністю малюнків та написів — стіну в привокзальній сральні на станції Жмеринка. Широке рихле обличчя прикрашала непевна усмішка, яка ховала в собі самовдоволеність жорстокого звіра й приниженість великомученика і придурка, неодноразово колективно ґвалтованого в тюрмі парашника.

— Що треба, підараси? — витріщився на слухачів Сірий Князь, усміхаючись недобре, наче грався ножиком.