Розділ «Частина четверта Сарана»

— В тітки Катерини…

— Катерини?

— Катерини. Вашої рідної сестри. Забули таку?

— Я не знав, що вона живе в Києві. Розшукував у Кам’янці-Подільському, але не знайшов. Загубив її після Великої Темряви.

— Ви загубили нас усіх ще до Великої Темряви, — жорстко сказала Кристина. — Бо ви самі — Велика Темрява.

— Ти даремно мене демонізуєш, — він відчув, що втрачає голос. — Були помилки, але це були взаємні помилки. Твоєї мами і мої. Вона заборонила мені зустрічатися з тобою. Але все одно — я винний. Якщо зможеш — пробач.

— Що від цього зміниться тепер? — вона різким рухом відкинула волосся, й Гайдук згадав: так робила Лара, його дружина, коли ходила вдома з розпущеним волоссям і сварилася з ним.

— Як мама?

— Все добре. Має балетну студію, непогано заробляє.

— А ти? Заміж ще не вийшла?

— Пане генерале, це порожня розмова, — голос Кристини змінився, наче вона мала ось-ось заплакати. — В мене є батько, і я його люблю. Його зовуть Йошісада Саката. І якщо я колись вийду заміж, на вінчання мене виведе він, а не ви. Вибачте, в мене зустріч.

— Можна тебе поцілувати? — він подумав, що треба було б стати на коліна перед нею, але цей жест видався йому фальшивим і театральним. Крім того, дуже боліла спина. А ще, у Мережі могло з’явитися фото: глава держави на колінах перед норовистим дівчиськом.

— Я не цілуюся з тиранами. — Вона подумала, що якщо таке фото з’явиться в Мережі, її революційні друзі проклянуть її. Відчула, що зараз розплачеться перед цією похмурою, старою і чужою їй найріднішою людиною, про зустріч з якою мріяла роками, у фотографії якої, що зберігалися в маминому архіві, часто потайки вдивлялася, бажаючи почути його голос, зрозуміти — хто він і чому кинув її, свою єдину доньку?

Не сказавши більше ні слова, Кристина рвучко вийшла з кімнати й наосліп побігла довгим коридором, шукаючи туалет, де, стоячи перед дзеркалом, розридалася гірко, проклинаючи себе за те, що приїхала в чужий і ворожий Київ із революційного Едмонтона, потрапила у збіговисько людей, які, окрім пустопорожньої балаканини, не вміють нічого робити — ні вести антиурядову пропаганду, ні таємно перевозити зброю, ні організувати революцію, піднімаючи студентів університету на повстання.

Гайдук стояв нерухомо, почуваючи себе безмежно самотнім, кинутим усіма, залишеним у чужому, ворожому оточені людей, яких не цікавлять ні його страждання, ні його ілюзії, а потрібна лише його влада. Без влади він мертвий. Але і влада принесла йому смерть. Відчув себе знерухомленою комахою, запакованою на тисячу років у товщу бурштину. Зрозумів, що це гірке прозріння веде його до загибелі.

І тому зробив відчайдушну спробу врятуватися і згадав про Святика.

73

Він запам’ятав це засідання Академії мистецтва і науки влади саме тому, що зі слухачами зустрівся легендарний Генерал, який назавжди увійшов до історії людства — як переможець у кривавій глобальній війт, як керівник коаліції, яка здолала тиранічний режим смертохристів, що ніс демократичним країнам загладу, крематорії та рабство.

Генерал був присадкуватий, якщо не сказати товстий, його обм’якле обличчя нагадувало морду бульдога, очі якого світилися не стільки жорстокістю, скільки розумом. Мундир на ньому був зім’ятий, наче ніхто його не прасував з часів Великої війни.

Слухачі сиділи на галявині за столами, на яких нічого, крім конспектів, води й черствого хліба, не було, а Генерал стояв перед картою обох півкуль, розміченою стрілами, позначками діючих армій і схемами боїв на землі й в океанах.