Розділ «Частина четверта Сарана»

— Що робити з тими, хто втратив совість і став зрадником? Зрадником ісламу, глобального джихаду і всесвітнього халіфату? — сказав повільно Омар, дивлячись у вічі Асанбаю.

Не відводячи погляду, Асанбай знизав плечима.

— Совість є або її нема. Її не заміниш комп’ютером. Це дар Аллаха. А зрадників треба судити за законом шаріату.

— Це справедливі й мудрі слова, — підвівся шейх. Обличчя його було темне і зморене, ліве око сльозилося. Мелодія Шуберта вже не звучала в його душі. Він покликав начальника охорони Доку Амраєва і дав необхідні накази.

Асанбай залишився сидіти на піску, відчуваючи, що сонце його більше не гріє, а пісок став холодним, наче сніг.

Прийшов телеоператор, установив навпроти Асанбая штатив із камерою. Асанбая оточили охоронці в камуфляжних костюмах піщаних барв пустелі, хоча тут, на березі Каспію, потрібні були інші камуфляжі — кольорів весняного цвітіння й синього неба.

Нарешті з’явився кат у червоній арафатці — тільки очі виблискували з-поза вузької щілини, залишеної на обличчі. В руках у ката була крива шабля — точнісінько така, як зображена на чорному прапорі джихаду.

Схлипуючи, Омар вимовляв страшні, — аж сам не вірив у них, — слова:

— Ти був моїм братом, Асанбай, і все добре, що ти зробив, залишиться зі мною і джихадом, нехай благословить його Аллах. Але ти зрадив нас, продався кафірам, став агентом Раулем, вступив на службу до української розвідки, на службу до ворога ісламу Гайдука. Ти втратив совість, і тому ти заслужив на смерть і прокляття. Ти зрадив Аллаха.

Асанбай підніс голову й витримав погляд Омара, повний гніву і скорботи.

— Моя совість залишиться зі мною, — сказав тихо Асанбай. — Тільки Аллах у нас різний. Мій Аллах — добрий, він любить мир і злагоду, він не вбиває невинних людей. Твій — жорстокий і непримиренний. Вбиваючи мене, ти вбиваєш і себе. Але я прощаю тебе. Хотів би зустрітися з тобою, Омаре, в раю, але боюсь — не вийде. Тебе туди не пустить справжній Аллах, слава Йому.

Він нахилив голову й більше не вимовив ні слова.

Омар дав знак кату, і той вправним різким помахом шаблі відрубав Асанбаю голову. Потім, учепившись у волосся, підніс голову над собою. Цівка крові заюшила арафатку, але ніхто цього не помітив, бо червоне на червоному неможливо розрізнити.

Оператор закінчив зйомку.

— Відправте запис у Київ, Національне агентство внутрішньої безпеки, Фатхуліну. Копію залиште в архіві, — наказав шейх Омар аль-Бакр; в його очах стояла сардонічна усмішка мертвої голови Асанбая. День після страти він не міг працювати, а провів у молитвах. Він питав Аллаха — де ховається совість людини (якщо, звичайно, вона є)? В мертвій голові, в якій скуйовджене, схоже на паклю волосся, синюшна шкіра, вирячені очі й вишкірений рот із жовтими зубами — чи в мертвому тілі, від якого відтяли голову?

Того самого вечора шейх вирішив перевести штаб-квартиру із Загульби в інше місце, поближче до України-Руси. Подумав, що це може бути Тамань — місто, розташоване навпроти Керчі.

72

19 травня 2084 року в Києві в палаці «Україна» відкрився черговий Світовий конгрес українців. Шморгун причепурив місто до цієї події — всюди гостей вітали величезні екрани 3D, розміщені на фасадах будинків: тут транслювалися радісні картини мирного життя громадян України-Руси, яскраво-пекучими кольорами світилися квіти на віночках гарних дівчат, які співали забуті й від того ностальгійно-прекрасні народні пісні, транслювався гопаковий марафон у Черкасах, що тривав уже п’яту добу, й не сходили з екранів змагання в Полтаві з швидкісного поїдання галушок на рекорд до книги Гіннеса.

Але не це робило Київ святковим, а пора року: винятково лагідне повітря переходу весни у розповнь літа — унікальне поєднання температури і вологості повітря, цвітіння каштанів, атмосферного тиску, гри свіжих тіней на асфальті — все, що зафіксоване було метеорологами навесні 1914, 1934, 1984 та 2014 і 2064 років, — породжувало неусвідомлюване, але відчутне почуття щастя в душах киян — незрозуміле й нічим не пояснюване відчуття лету, пташиного ширяння над Дніпром, над його повеневим повноводдям й зеленими островами посеред річкового простору. Ці відчуття захопили також делегатів Конгресу зі 186 країн світу, що зібралися під гаслом «Україна там, де є українці!». Учасники були зачаровані гостинністю киян і щедрістю організаторів: фінансовими спонсорами Конгресу стали канадо-українець Йосип Тесля, власник корпорації з виробництва електронного обладнання, та Валер’ян Шморгун. За їхній рахунок делегатам було забезпечене авіасполучення у першому класі й проживання у шестизіркових готелях Києва, безкоштовне відвідання будь-яких місцевостей у межах України-Руси, розваги в кращих ресторанах і клубах столиці, увагу ЗМІ й одержання коштовних пам’ятних подарунків. Тільки диктаторська країна могла так щедро вітати своїх блудних синів і дочок.

Гайдук прийшов на друге засідання Конгресу о 3:00 РМ: вирішив не світитися під час урочистого відкриття, співання гімну та пісень «Боже, великий, єдиний» і «Реве та стогне Дніпр широкий», проголошення привітань та обрання керівних органів, покладання квітів та інших ритуальних дій. Охорона провела його у перший ряд під час промови якоїсь літньої людини. Головуючий — президент Глобального об’єднання українців (ГОУ), бразильський правник із провінції Куритиба Рамон Шинкар, помітивши Гайдука, жестом запросив генерала до президії, але той відмовився. У притемненій залі мало хто помітив його появу.