Розділ восьмий  Сміх у тумані

Попереду почувся легкий рух, затим — тонкий голос, не розібрати, дорослий чи молодий:

— Тут, — і за кілька секунд: — Ту-ут, ту-ут, я ту-ут!

— Дурня не клей! — гукнув Кошовий, посунувши вперед, на звук, освітлюючи собі шлях, Ковзаючи променем по голих стінах та брудній підлозі.

Десь поруч щось хряснуло — ніби людина пробувала пролізти крізь вікно.

Так роблять, коли тікають.

Ні, дорогенький, нікуди не дінешся! Не для того за тобою приїхали!

Клим прискорився, рішуче ступив до дальньої кімнати, звідки линув звук.

Ураз завмер, укляк, наштовхнувшись на невидиму стіну.

Зупинив сміх.

Такий самий моторошний, надривний, розлогий регіт, яким не так давно зустрів Кульпарків.

Кошовий уже знав: так регочуть лише божевільні..

Сміх лунав спереду, ззаду, згори. Він був усюди, огорнув, немов туман. Юхима немов скувало льодом — тіло від маківки до п’ят пронизав крижаний спис.

Рука з ліхтариком опустилася.

Та промінчика вистачало, аби побачити перед собою щось на підлозі.

Чи когось.

Закусив до болю губу, відчув смак крові в роті, отямився. Сміх теж затих так само раптово, як учувся. Клим струснув головою, остаточно повертаючись у реальний світ порожньої згорілої хати, де в кімнаті на підлозі лежало тіло.

Ступив крок уперед, ще крок, іще.

Присвітив.

Горілиць.

Лука.