Розділ другий Ох, цей нещасний Лука...

— Хочу зазначити, пані Магдо, — мені так само жаль хлопця та його матір. Родині не пощастило, і то не їхня провина. Проте, — комісар прокашлявся, — це зовсім не означає, що Лука Різник не може бути отим убивцею з Городоцької, який розпанахав горло чотирьом дівчатам за два тижні.

— Справді, — легко погодився Кошовий. — Жодних гарантій, що це не він. Але, пане комісаре, хлопець має всі шанси стати тим самим зручним кандидатом, довкола яких не ламатимуться списи. Молодий, високий, сильний, несповна розуму, не здатен себе контролювати. Скажіть, Різника визнають осудним?

— Навряд, — після короткої паузи відповів Віхура.

— Хто жертви, пане комісаре? — Клим повернувся до Магди. — Пані Магдо, суспільна думка ніколи не була на боці жінок легкої поведінки. Львів у цьому питанні не виняток. Хіба нема негласної домовленості між пристойними громадянами, якими себе вважає більшість, що у своїх нещастях повії винні самі?

— До чого ви ведете, пане Кошовий? Тепер не розумію.

— Зате в мене все зійшлося! Мусив побачити реакцію пана Віхури на свої слова. Готовий битися об заклад: доказів провини Луки Різника нема.

— А якщо є? — вигукнув комісар.

— Так вони і в мене є! — розводячи руками, Кошовий гойднув і перехилив келих, коньяк при цьому хлюпнув через край, та Клим, захопившись, не зважав: — Один я щойно навів: жертви того вбивці не варті, аби за них лягли кістьми. Другий ви самі не заперечили — той, кого підозрюють, слабує розумом і не осудний. Тобто так само якоюсь мірою жертва обставин, не ладен відповідати за свої вчинки. Яке їхало, кажуть, таке і здибало. Одні парії загинули від руки іншого парії. А його ще й не скарають, зачинять до кінця життя в психіатричній лікарні, ще й будуть досліджувати поведінку. Писати наукові праці, виступати з лекціями, згадуючи Луку Різника всує, прикладом некерованого лиходія, моторошного маніяка. Нікого не шкода, справедливість є, всі задоволені. — Клим перевів подих, ковтнув коньяку. — Окрім, звісно, бідної Уляни, матері хлопця.

— Тиснете на жалість, — буркнув Віхура.

— А мені вже шкода, — додала Магда.

— Не те й не інше, — мовив Кошовий. — Пане комісаре, ви все для себе вирішили, я так бачу. І таке рішення місто сприйме оплесками. Вас прославлять на сторінках усіх газет, і напевне слава дійде до Відня. Вас відзначать за гарну службу, бо ви докладете рук до засудження небезпечного вбивці-психопата.

— Розвиток подій цілком імовірний, — погодилася Магда. — Порадіємо за вас, пане Віхуро.

— Він знущається, — сказав комісар і, чхнувши, додав: — Бачте, правда.

— Вас потрібно Підстрахувати.

— Про що ви, пане Кошовий?

— Дуже просто. Ви затримали того, кого вважаєте Різником із Городоцької. Хай це навіть так. Проте після шуму й гучних вітань кримінальна поліція не може випустити Луку Різника. Або знайдете докази, яких у вас нема...

— Є, — відповідь звучала непевно.

— Нема в потрібній кількості, я вже це відчуваю, — тепер настала Климова черга кривити кутик рота в посмішці. — Якщо адвокат, у даному разі я, візьметься за справу впритул, є два варіанти розвитку подій. Перший — моя поразка. Другий — моя перемога. Та в жодному разі репутація кримінальної поліції та ваша особисто репутація, пане Віхуро, не постраждає. Довівши, що Лука ні при чому, а лише жертва обставин, я дам вам козирі, котрі дозволять звільнити не просто невинну людину — нещасного хлопця, якого могли покарати за чуже, та ви вчасно все зупинили. Якщо стається навпаки і провина Луки, на жаль, буде доведена, ви так само виграєте, бо хлопця шкода, та закон є закон. Ось так!

Завершивши спіч, Клим перевів подих і махом допив рештки коньяку.

Тепер перезирнулися Віхура й Магда.