Розділ другий Ох, цей нещасний Лука...

Смикнулося віко.

— Ще ні, пане Віхуро.

— Тобто?

— Ще не готовий. Хоча намір маю. І саме тому попросив пані Мащу звести нас. Бо не хочу кидатися у воду, не знаючи броду. Не прагну мчати в атаку з відкритим забралом, коли замість реального ворога — вітряки. Зрозуміло?

— Пане Кошовий, говоріть якось простіше, — мовив Віхура. — Без оцих ваших порівнянь, не завжди зрозумілих пересічній людині.

— Чого ж, — втрутилася Магда. — Мені, наприклад, усе ясно. Пан Кошовий не розтлумачив раніше, але тепер мені все ясно. Він спершу воліє дізнатися, наскільки провина згаданого тут чоловіка доведена. Бо якщо адвокат від самого початку не має шансів, він так і скаже його рідним. Я права?

Їхні погляди зустрілися. Клим ковтком допив свій коньяк.

— Праві, пані Магдо.

— В такому разі, пане Кошовий, не сушіть собі голову. Провину цього нещасного довести досить просто.

— Вже вдруге чую «нещасний» про того, кого підозрюють у жорстоких убивствах, — зазначила Магда. — Чого я не знаю, панове?

— Чоловік має психічний розлад, — пояснив Віхура.— Про це заборонено повідомляти широко. Принаймні, поки триває слідство.

— Хлопець, — зауважив Клим.

— Тобто? — глянула на нього Магда.

— Лука Різник у свої двадцять років справді серйозно затриманий у розвитку. Зупинився десь на рівні шістнадцятирічного. Коли це з ним сталося, як і чому, мати не може згадати. Його рідний батько втратив роботу, почав сильно пити. Тоді ще не був одружений. Потім ніби взяв себе в руки, оговтався, та й до діла себе знову прилаштував. Ось у цей час і зустрів жінку, яка народила Луку. Вона твердить: поки чоловік пиячив, трохи посунувся розумом. Але в нього то набута вада. Хлопець же від тата її успадкував.

— Усе це вона вам розповіла? — поцікавився Віхура.

— Уляна, його мати, стрибає з п’ятого на десяте. Аби сама сповідалася, я б не дуже й повірив. Є така категорія людей, котрі прагнуть викликати до себе якомога більше жалю. Але словам свого помічника Остапа я вірю. Лука — його родич, горе давно відоме.

Підвівшись, Кошовий знову хлюпнув собі коньяку в келих, та назад не сів, пройшовся кімнатою. Зараз говорив для двох слухачів і глядачів так, ніби Віхура з Магдою одночасно були суддями, присяжними й публікою в судовій залі. Це виглядало адвокатською промовою. Або, принаймні, її репетицією.

— Різники родом із Стрия, — повів далі вже впевненіше. — Спершу Лука ріс звичайним собі хлопчиком. Але згодом відхилення почали проявлятися. Рідний батько, зрозумівши це, не витримав удару. Знову покотився схилом, життя завершив під копитами — п’яний у сутінках пхався з корчми, навперейми їхав селянин фірою, не зміг зупинити коня вчасно. Та все ж покійний був яким-не-яким, але годувальником. Якийсь час Уляна крутилася сама, ледь зводячи кінці з кінцями. Такому синові ще й потрібен особливий нагляд. Уляні радять перебратися з Лукою ближче до Львова, До того ж серед родичів знайшлися добрі люди, котрі допомогли Влаштувати хлопцеві прийом у професора Ліщинського на Кульпаркові. Той взявся лікувати Луку, й це якось вдалося. Певний час хлопчина жив нормальним життям, хіба виглядав трошки дивним. Та згодом стався, як кажуть медики, рецидив.

— Шкода, — Магда сказала це щиро. — До речі, я саме шукаю можливості створити благодійну спільноту для допомоги таким хворим. Усіх навряд чи вдасться підтримати, та якщо навіть кілька десятків отримає турботу, вже вважатиму це перемогою.

Віхура знову чхнув, привертаючи до себе увагу, товариства.