Розділ п’ятнадцятий Мороз і волосся

Мороз уже не бив шкіру — пробрався всередину, підступно стискав серце.

Витягнути озброєну руку під собою вартувало чималої вольової напруги.

— Йди! Виходь, йди!

Попереду, з боку передпокою, справді почувся рух.

Невидима постать шаснула в прочинені двері.

Хрясь!

Сильним поштовхом іззовні вони зачинилися, грюкнувши при цьому.

Страх не змусив думати про обережність. Уже не усвідомлюючи, що робить, куди біжить і чим усе це може скінчитися, Кошовий, не оминувши тіло — перестрибнувши, стрімголов кинувся за втікачем. Усе це могло бути хитрим маневром, аби виманити противника й зустріти, підловити в передпокої, Та щось підказувало — убивця справді залишив помешкання.

Сіпнув двері, вискочив у двір.

Зупинився, перевів подих. Отак і вкляк із револьвером напереваги, не знаючи, куди й за ким далі бігти.

Аж тепер сіпнулося віко, вкотре за останні дні — сильніше, ніж завжди.

Ходити Львовом отак, зі зброєю на виду, Клим собі дозволити не міг. Лишатися тут, чекаючи на поліцію, теж. Відчував себе як не Різником, то щонайменше — спільником. Той удруге намагався влаштувати таку саму пастку, хіба в попередній раз напав. Тепер, можна вважати, теж напав, тільки в інакший спосіб.

Курва твоя мама, хто ж ти такий?!

Ще раз озирнувшись через плече на місце скоєного злочину, Клим заховав револьвер глибше до кишені й подався геть.

Тікав: отак це називається.