Розділ п’ятнадцятий Мороз і волосся

Він вийшов у морозяні сутінки. Звірився з кишеньковим годинником — уже трохи по третій, день збіг непомітно, а Пані ніби знала: призначила у телеграмі час на четверту. Подумалося раптом — чому не на п’яту, зовсім по-англійськи, саме час для чаювання. Цю думку змінила інша, практичніша й набагато важливіша: вчора повія могла сказати йому не все.

Не так.

Знає більше, ніж сказала. Зробила це навмисне. Інакше не пояснити, чому Пані ним зацікавилась. А сьогоднішня телеграма дає всі підстави вважати: нова знайома ох яка не проста. Занадто вправно все розрахувала й спланувала, включно із запрошенням.

Револьвер завбачливо лежав у правій кишені пальта.

Торкнувся пальцями сталі. Заспокоїло трохи.

Часу гадати не лишалося. Тут гадай не гадай — жодна версія, жодне з припущень не підійде, поки він таки не зустрінеться з Пані, не вислухає її, не дізнається, чого їй від нього треба. Навмисне гнав геть рої зайвих думок. Краще почути на власні вуха, вже недовго лишилося.

Знайшовши візника, Кошовий за звичкою, що вкорінилася останнім часом, назвав не потрібний дім на потрібній вулиці, а будинок за кілька кварталів, усе одно, який. Поки їхав, сутінки перетекли в ранню зимову темряву. І, трусячись бруківкою, Клим дійшов єдино правильного висновку стосовно намірів Пані.

Вона щось знає.

Або — зрозуміла, що саме знає, і може продати йому.

Лишилося почути пропозицію. Це підкаже, звідки Пані взагалі дізналася про нього, його інтереси та наміри.

Приїхали, прошу пана.

Перед тим як зайти, Кошовий покрутив головою.

Нічого й нікого не міг до пуття роздивитися в темряві. При ліхтарному світлі Городоцькою рухалися перехожі, здебільшого, як він зрозумів, шукачі коротких вечірніх пригод. Чоловіків та жінок не зупинив у пошуках одне одного навіть мороз, котрий саме підсилився. Навпаки, виринаючи з густих чорних сутінок, пані нагадували панам — дуже зимно, є можливість трошки зігрітися. Хтось давав згоду, хтось думав, хтось — прискорював крок, швидше лишаючи позаду спокуси, не вступаючи обома ногами в гріх.

Климові на короткий час здалося — за ним стежать. Навіть завагався. Та, потупцявши на морозі, пересвідчився: тут до нього нікому нема жодного діла. Люди перейняті собою, їм не до таких самих закоцюблих на морозі перехожих. Відкинувши останні сумніви, Кошовий подався за знайомою вже адресою.

Минувши браму й ставши перед потрібними дверима, він, не знімаючи рукавичок, постукав. Зсередини не чулося жодних рухів. Постукавши знову, цього разу доклав більше сили. Навіть злегка вдарив не кісточками пальців — самим кулаком.

Рипнуло.

Не замкнено.

Нічого доброго це не віщувало. Та здебільшого обережного, особливо — після останніх подій, Кошового щось незриме копало ззаду, змушуючи не йти далі звідси, а ступати ближче, не зупинятися на половині шляху. Штовхнувши двері всіма виставленими вперед і розчепіреними п’ятьма пальцями, він прочинив їх наполовину. Тепер міг бачити м’яке світло, що линуло з кімнати, й трохи заспокоївся. Отже, помешкання не порожнє, На нього чекають. Хіба пожилиця вирішила далі гратися із ним у знайомій вже манері.

Вона любить ефекти.

Ось хоч би сьогоднішня телеграма. Напевне знає: адресат сушитиме голову, звідки взята його адреса. Згадавши минулу зустріч, Клим переконався — повія вар’ювала й того разу. Просто він того не помітив, точніше — не взяв до уваги. Натомість нова знайома прагнула вдавати з себе непросту.