Розділ «Брія»

Вони перезирнулись, наче впіймані на гарячому. Ян зітхнув.

— Мені тебе бракувало.

Лея опустила погляд.

— Мені… теж.

Він уже встиг забути, як із нею було легко. Легко і просто, як у вільному падінні. В її голосі — ані відруху провини, мовби то не вона уникала його, ігноруючи листи та дзвінки. Проте, це вже не важило. Поряд з нею все втрачало вагу.

До «Гладоморні» вони ввійшли не дуелянтами, але добрими друзями після довгої розлуки.

— Будеш вино?

— Гаряче!

— Чайник?

— Два!

Янові пригадалось мимоволі, як в далекому дитинстві він ридав ридма, збивши коліно, і як мати втішила його, купивши морозива: біль, притлумлений радістю, і втіха, сповита болем — спробуй, розбери…

— Ти чудово виглядаєш!

— А ти чудово забиваєш баки!

— Це не баки — це бакенбарди!

— Бакенбарди? А шрам звідки? П’яний цирульник голив?

— Ні, сліпий грабіжник!

Це було просто й неминуче, і ніхто з них не хотів розривати чар. Всяка ворожба, однак, вичерпується — з ударом годинника, криком півня чи останньою краплею трунку.

— Я ще замовлю!

— Досить.

Лея обережно відставляє склянку, мовби боячись не втримати. Піднімає погляд, напружений і нестямний, бентежно нагадуючи причинну Міріам.