Розділ «ЯР Роман»

— Исключено, — сказала Ганна й тут-таки поправилася. — Виключено. По-перше, ніякого підпілля тут немає, а по-друге, він уже давно перетяв собі дорогу туди.

Вона махнула рукою на схід сонця й по хвилі додала:

— Ти знаєш, де ті жиди... євреї з нашого Яру?

Я знав лише те, що й усі ярівчани: євреїв посадовили на станції в товарняк і повезли до якихось резервацій. А куди?..

— Ні до яких резервацій. Київських євреїв побили в Києві, а наших... у яру. Скинули їх на десятому кілометрі й... Афіноґен знає, де й як...

— Це він сам тобі казав?

— Отто фон Штаубен, — повагавшись, відповіла Ганна, — Колись... напідпитку.

Перед очима в мене стояв по-жалобному вдягнений натовп містечкових євреїв, і мій однокласник Льова Копман, і старий, усіма шанований фельдшер Давид Йосипович Владимиров, який запопадливо дививсь у вічі німцеві. Колись мене та запопадливість обурила, тепер же стало шкода старого фельдшера.

— В яру?.. І дітей... усіх?

Ганна Базилевич кивнула.

Мені вчувалися голоси того дня. Одна жінка сказала:

— Не смердітиме часником.

А друга зітхнула:

— Люди ж, хоч і жиди...

Я й собі зітхнув. Ганна, як і раніше, роздивлялася свої нігті. У кімнаті стало нестерпно млосно, мене побивав піт, але я сидів і боявся ворухнутися.

— Як ти живеш?

Я стенув плечима. А як? Досі й на думку не спадало запитати себе про це.

— З нею... бачишся?

Я зиркнув на Ганну, та вона пильно вивчала свої руки.

— Н...ні.