Розділ «ЯР Роман»

— Та далеко, — відповів я знову й невизначено махнув рукою туди, де, за моїми підрахунками, мав бути схід.

Дядько, певно, зрозумів, що багато з мене не випитає, невдоволено поворушив сивими вусами, але примирливо сказав:

— То чо ж ви не роздяго-оєтеся? Скидо-ойте своє мано-оття, хай сохне.

Господиня внесла в хату якогось сміття й підкинула в ніч, де вже налилося.

— Зало-озьте на піч, — сказала вона. — Ви що ж так ро-оно в дорозі присто-оли? Уночі хіба йшли?

— Та вночі, — знехотя визнав я й поквапивсь одвернути її увагу: — Я й тут зігріюся, не турбуйтесь. — Тоді підсунув дядькові свого кисета й спитав: — Чи не можна купити в селі чогось їстівного? Я добре заплачу.

Грошей було в мене чимало — Попович подбав. Старі заходилися радитись, де б і в кого можна знайти сала, і розмова пішла безпечною для мене стежкою.

А надворі лило, і мені не лишалось нічого іншого, як сидіти й підтримувати глибокодумну розмову про сало, пильнуючи, щоб не схибити на щось більш слизьке. Так і смеркло. Баба десь купила для мене дві чверті сала, півшматка я віддав їй, вдячний за те, що прихистила мене й нагодувала. Стара дуже розчулилася й підморгнула чоловікові. Той буркнув:

— Та піди до Хвеськової...

Баба кинула собі на голову кухвайку, вийшла в негоду й незабаром повернулася з півсулійкою самогону. Тоді накрила стіл і повиставляла з печі борщ і варену картоплю, нарізала половину того сала, що я їй дав, і почала припрошувати:

— Сідо-ойте, будте ло-оска! Сідо-ойте!

Надворі смеркло, дощ не переставав, і про дорогу було годі й думати, а ще й дядько затяг:

— Сідо-ойте, десь там і но-ош Пано-ос, може, і йому хто чо-орку посто-ове, якшо живий...

У баби з дідом був на фронтах син, і вони вже давненько не мали від нього трикутника. Ми посідали до столу, і десь по якійсь чарці, попустивши собі повіддя, слухаючи дядька, я сказав:

— І в нас у Ярі так балакають на одному кутку.

— В Ярі, кажете? — перепитав дядько.

Я злякано блимнув на нього, та вже не мав куди подітися й підтвердив:

— У Ярі... Ви хіба чули за нього?

— Та йо-о за його не чув, де воно й шо, тіко є в по-ос оту-то-го, коло млино-о, чоловік їден з Яру. Mo, і знаєте, Грицьком звуть, хвамиліє забувся... Ко-ожуть, чи в партізо-онах був, чи шо, так теперки в нас головою того... сільпа. Не зно-оєте?

— Який він собою? — упалим голосом спитав я. — Гладкий?