— Та далеко, — відповів я знову й невизначено махнув рукою туди, де, за моїми підрахунками, мав бути схід.
Дядько, певно, зрозумів, що багато з мене не випитає, невдоволено поворушив сивими вусами, але примирливо сказав:
— То чо ж ви не роздяго-оєтеся? Скидо-ойте своє мано-оття, хай сохне.
Господиня внесла в хату якогось сміття й підкинула в ніч, де вже налилося.
— Зало-озьте на піч, — сказала вона. — Ви що ж так ро-оно в дорозі присто-оли? Уночі хіба йшли?
— Та вночі, — знехотя визнав я й поквапивсь одвернути її увагу: — Я й тут зігріюся, не турбуйтесь. — Тоді підсунув дядькові свого кисета й спитав: — Чи не можна купити в селі чогось їстівного? Я добре заплачу.
Грошей було в мене чимало — Попович подбав. Старі заходилися радитись, де б і в кого можна знайти сала, і розмова пішла безпечною для мене стежкою.
А надворі лило, і мені не лишалось нічого іншого, як сидіти й підтримувати глибокодумну розмову про сало, пильнуючи, щоб не схибити на щось більш слизьке. Так і смеркло. Баба десь купила для мене дві чверті сала, півшматка я віддав їй, вдячний за те, що прихистила мене й нагодувала. Стара дуже розчулилася й підморгнула чоловікові. Той буркнув:
— Та піди до Хвеськової...
Баба кинула собі на голову кухвайку, вийшла в негоду й незабаром повернулася з півсулійкою самогону. Тоді накрила стіл і повиставляла з печі борщ і варену картоплю, нарізала половину того сала, що я їй дав, і почала припрошувати:
— Сідо-ойте, будте ло-оска! Сідо-ойте!
Надворі смеркло, дощ не переставав, і про дорогу було годі й думати, а ще й дядько затяг:
— Сідо-ойте, десь там і но-ош Пано-ос, може, і йому хто чо-орку посто-ове, якшо живий...
У баби з дідом був на фронтах син, і вони вже давненько не мали від нього трикутника. Ми посідали до столу, і десь по якійсь чарці, попустивши собі повіддя, слухаючи дядька, я сказав:
— І в нас у Ярі так балакають на одному кутку.
— В Ярі, кажете? — перепитав дядько.
Я злякано блимнув на нього, та вже не мав куди подітися й підтвердив:
— У Ярі... Ви хіба чули за нього?
— Та йо-о за його не чув, де воно й шо, тіко є в по-ос оту-то-го, коло млино-о, чоловік їден з Яру. Mo, і знаєте, Грицьком звуть, хвамиліє забувся... Ко-ожуть, чи в партізо-онах був, чи шо, так теперки в нас головою того... сільпа. Не зно-оєте?
— Який він собою? — упалим голосом спитав я. — Гладкий?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Яр» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЯР Роман“ на сторінці 492. Приємного читання.