Розділ «ЯР Роман»

— Давай, кажу, трохи пройдемося. Надворі дуже тепло. Ходім!

Я байдуже встав, і ми повільно поплентали вуличками. Ішли довго, проминули Підзамче, вийшли до центру, тоді вузькими завулками побрались аж до Високого Замку. Вечір кінця того березня видався теплий і ясний, сонце стало на обрії, і ми посідали на лавці серед майже безлюдної алеї.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав Олег.

Мені було видно тільки його профіль. Попович кинув недопалок, затоптав його підбором і знову промовив:

— Коли ти сидів і дививсь у вікно, мені раптом спало на думку, що тобі... неодмінно треба побувати там.

Я глянув на нього пильніше, та він заходився старанно вкручувати підбором недопалок у червону цегляну щебінку паркової алеї. Повз нас пройшло двоє молодих людей, хлопець тримав дівчину попід руку й щось тихо доводив.

— Де? — поспитав я, і передчуття стиснуло мені серце.

Коли молодята нас проминули, Олег пояснив:

— Нам треба людину, яка змогла б налаштувати зв'язок із тамтешніми групами. І коли я дививсь на тебе, мені спало на думку, що ти погодишся...

— До Яру? — проказав я неслухняним язиком.

Олег уперше подивився мені в вічі:

— Тебе там знають, це правда, але ж і ти знаєш усе й усіх і зможеш орієнтуватися. Та й досвід маєш...

Я дістав сигарети й кілька разів затягся. Олег натякав на мою втечу з колимської каторги.

— Чомусь перервався зв'язок, — сказав він. — Десь випала важлива ланка.

— Як ти це собі уявляєш? — майже грубо перебив я його.

— Та як... Дуже просто. У той бік дуже просто. Назад важче буде, але... до того часу, поки ти вертатимешся, росіяни будуть... можуть бути тут, у Львові. А туди... пересидиш фронт і підеш собі на схід.

Я встав і тихо кинув Олегові.

— Робіть це без мене.

І пішов. Під ногами в мене дрібно рипіла товчена цегла доріжки. Коли алея звернула праворуч, я подивився туди, де ми щойно сиділи. Олег був у тій самій позі, що й допіру. Я додав кроку й більше не озирався. Мені майнуло в голові, що він прийшов до мене не для того, аби повідомити про Марію, і на душі стало прикро. Я намагався більше не думати за цю зустріч. Додому повернувся пізно — господарі вже повдягалися спати. Я теж ліг і спробував заснути. Але сон не йшов, лічив до ста, двохсот і п'ятисот, по тому знову до п'ятисот і тисячі...

Та вранці раптом почав шкодувати. До самого полудня я блукав центром Львова, сподіваючись десь випадково здибати Олега, потім сходив до школи й, не даючи пояснень, повідомив, що сьогодні не буду на уроках. І знову рушив до центру. І коли діставсь до Опери й пішов хідником попід крамницями в бік пам'ятника Міцкевичу, раптом побачив Олега. Він прогулювався з якимось незнайомим сивим чоловіком. Я перегородив йому дорогу й сказав: