Розділ «ЯР Роман»

Я відповідав, що так, є, але наших, українців, значно більше, надто по селах, і що львівська говірка різниться від говірки полтавської не дужче, ніж полтавська — від чернігівської. Ця тема була мені добре знайома, і хоч вона викликала неприємні спогади й асоціації, однак я розповідав і розповідав цікавому дідові все, що знав і що тямив.

Перевера прозивав мене професором, бо я працював у початковій школі й, крім того, давав приватні уроки кільком учням з тих родин, що і в найлихіші часи не втратили смаку до просвіти. Я вчив дітей читати й писати, однак ця робота вже не приносила мені втіхи, як колись, два роки тому. Десь далеко, за сотні й сотні кілометрів, за вогняними валами фронтів лишилося маленьке містечко Яр, майже село, де я народився, де лишилась моя пуповина й усі ті люди, яких я любив і які любили мене.

Часом душу полонила така ностальгія, і все починало здаватися таким простим, наче таблиця множення, що я ладен був узяти клунок і йти пішки, куди очі світять. Але потім очахав і лишався в Підзамчому. Між нами був фронт, який поволі, але невпинно підкочувався, й однієї згадки про це було досить і мені, і моїй ностальгії.

Однак, далі, за спиною в мене, української землі лишалося мало, і припливи суму за кожним прожитим днем частішали.

У такому душевному стані я й перебував, коли одного разу, прийшовши з роботи в другу зміну, застав удома Олега Поповича. Він сидів простоволосий між столом і шафою, як любив сидіти, приходячи до мене в Ярі. За ці нівроку Олег змінився — схуд і погрубшав, смагле обличчя свідчило про те, що він, певно, багато подорожує або принаймні буває на повітрі. Коли я ввійшов, Олег підвівся назустріч. Я тихо поздоровкався, і він мовчки, але міцно, потис мені руку.

— Привіт тобі від Марії, — сказав Олег, і гаряча хвиля радости залляла мені груди.

Марія... Подруга моєї давно минулої юности й усього життя, що здавалося тепер майже нереальним, вигаданим або побаченим уві сні.

— Де вона? — спитав я нарешті, трохи отямившись по хвилі першого збентеження.

— Буде тут улітку. Зараз вона в Польщі.

Улітку, влітку... Хтозна, що буде тут улітку, і чи буде те літо взагалі. Попович докинув, знову всівшись на своє місце між чужою шафою й чужим столом:

— У нас дитина... Хлопчик. Я випадково натрапив на її слід, абсолютно випадково...

Я стояв посеред кімнати, господарів не було вдома, і відчував, як старе, звичне почуття самотности починає вертатися до мене. Мав би радіти, що сестра жива, що їй пощастило виплутатися з чіпких лабетів жахливого часу, натомість м'яв у руках старенького капелюха й думав про те, що десь дуже далеко, так далеко, аж уявити годі, у мене теж, може, є хлопчик або дівчинка, є люди, які були й лишилися мені найдорожчими в цілому світі.

— Ось Маріїна адреса, — промовив Олег і поклав на столі довгастий клаптик синього паперу.

Я взяв клаптик зі столу й, несвідомо складаючи його й складаючи, аж доки з нього стала тоненька цупка паличка, сів коло вікна й задивився в шибку.

— Тут у вас можна запалити?

Я спочатку не зрозумів, про що йдеться, голос його розбудив мене, тоді Попович запитав удруге:

— Палити, кажу, можна тут?

Це запитання здалося мені таким дрібним і нікчемним, що я лише здвигнув плечима. Олег запалив сигарету, і коли мовчанка наша затяглася надто довго, раптом запропонував:

— Слухай, давай пройдемося.

— Що?