Розділ «ЯР Роман»

— Пістолет був на зводі...

Олегове обличчя нап'ялося й зблідло. Він усе зрозумів і ще дужче розхвилювався. Мертві й цього разу хапали живих, як в Апокаліпсисі. Подивившись пильно на свої руки, він обтер їх об штани й почав крутити цигарку.

До них підійшла бабуся, скоса глянула на небіжчицю, що лежала скоцюрблена під повіткою.

— Таке молоде... І чого ото воно?..

— Не дасте кілька дощок? — спитав її Олег.

Стара тільки головою похитала:

— Де ж їх!..

— Тоді може, якусь ковдру? Ми заплатимо.

Бабуся злякано подивилася на нього:

— Ко-дрю?!

— Ми заплатимо.

Господиня довго не могла збагнути справжнього сенсу цієї розмови, нарешті якось бока, недовірливо пішла до хати й незабаром повернулася. У руках у неї було велике, білене на сонці, плоскінне рядно, хтозна коли й ткане, але ще зовсім нове, певно, і невживане.

— Отаке-го?..

— Спасибі.

Олег поглянув і для чогось кивнув Максимові. Максим зітхнув, Олег віддав рядно бабусі і сказав:

— Я зараз повернуся. Треба десь підводу...

Він подався до хвіртки, і Максим теж поплентав слідом, несилий лишатися сам на сам з небіжкою.

Коня їм дав староста села. Вони під'їхали до самої повітки, — баба й досі стояла коло хати з рядном у руках, — і почали готувати померлу.

— Ось я соломки... — почеберяла стара й винесла з повітки тонесенький снопик житнього околоту.

Розгорнувши околот на мокрій землі, вони послали зверху ряднину, тоді один по одному підійшли до мертвої, взяли за плечі та за ноги й поклали на простелене.