Розділ «ЯР Роман»

— Як же її?..

— Ой, голубоньки, то вже не випростаєте. Тра довго парить у гарячій воді, довго...

Чоловіки поставали, не дивлячись на тіло. Як же ховати? Отак-о скоцюрблену?.. Але іншого виходу не було, вони заходилися вкутувати померлу. Бабця перша схаменулася:

— А це-го?..

Вона кивала очима на верхню частину голови з пишним волоссям кольору старої міді. Та ніхто не наважувавсь підступити туди. Бабця перехрестилася, взяла, обережно розібрала волосся й притулила все те на належне місце. Небіжчицю загорнули з головою, — господиня принесла саморобного мотуззя, — обмотали й почали мостити на віз. Кінь косував назад і форкав, одчувши смерть, баба глянула на перегнуте вдвічі тіло, завинене в біле рядно, і прошамкала:

— Боже-е, як яврейку... Вона ж, ма'ть, хрещена?..

Це запитання лишилось без відповіли. Олег узяв коня за вуздечку й повів із двору.

— Нате хоч заступа! — наздогнала їх бабуся вже за ворітьми.

Максим узяв лопату й так і йшов із нею за возом до самого кладовища. Яму копали навперемінки, конали доти, поки потомилися, і кінь увесь час стояв, припнутий до кам'яного хреста, почорнілого від років і негоди.

Ганну спустили на конячих віжках. Вона лягла бока, схожа в білому савані не на єврейку, як здалось бабусі, а на скіф'янку. Загортаючи яму, Максим подумав, що вже колись порівнював Ганну зі скіфською царицею, та то було так давно, і ті часи золотих і небесних мрій тепер здавалися такими далекими й невірогідними, що його лише пойняв сум.

Назад кінь тяг без понукання, а Максим з Олегом ішли за возом, ледь переставляючи ноги від утоми. Староста чекав на них біля церкви. Поряд із старостою горбився старий ній.

— Шо, без попа? — здивувався староста.

Олег тільки махнув рукою.

— Ну, батюшко, — сказав староста до попа, — сходіть хоч над могилкою трохи...

Священик почав щось доводити кволим голосом, але Максим і Попович пішли геть. Вони якийсь час тяглися поряд, а коли головна вулиця села розгалузилася надвоє, мовчки, не сказавши собі й слова, розійшлись. Кроків за десять Максим став і поглянув праворуч, куди звернув був Олег. Тепер той теж стояв і дивився на Максима. По тому вони знову рушили, і Максимові здавалося, що ще якась ниточка увірвалась йому всередині й защеміла.

Куди він іде й що там попереду? Максим спробував дати відповідь на це запитання, але з болем відчув, що йому вже байдуже, що якась сива імла сповиває його всього, і відтепер він більше не має ні сил, ані бажання втручатись у життя. Максим здався собі схожим на рибалку, який погубив у відкритому морі весла, і човна несе всіма вітрами й усіма течіями, він безпорадний перед ними й уже змирився з долею. Може, примхою стихії його ще занесе під береги, та він виснажився тілом і душею і здатен буде тільки дивитися тоскним поглядом, як на тому, втраченому березі вештатимуться люди, уже незбагненні у своїй нерозумній суєті.

Несподівано почувши в тундрі голос третьої людини, ми обмерли. То був добре знайомий нам голос, а ще знайоміші — слова. До того берега, звідки кричали, не було й ста метрів, добрий стрілець міг улучити з такої відстані, не гайнуючи другого патрона. Ципльоночок погрожував карабіном, і хоча й не стріляв, це нас не заспокоювало. Той кат мав людське життя ні за що, тож міг вистрілити в будь-яку секунду. Ну, звичайно, коли він отак запекло нас переслідував, ризикуючи власним дорогоцінним життям, то, безперечно, волів схопити живими. Але якби йому довелось обирати з двох одне — або труни, або нічого, він, звичайно, віддав би перевагу нашим трунам.

Та поки що намагався залякати нас.

Минулого разу нам пощастило ошукати Ципльоночка, але, як казав Яким, двічі одним козирем не ходять; ми не мали права повторятися. Ципльоночок горлав:

— Греби к моему берегу, мандавошки!