Розділ «ЯР Роман»

— Нащо ти?.. Я хотіла б...

— Тобі скрутити? — по паузі спитав Максим.

По ще довшій хвилі Ганна відповіла:

— Не варто.

Так вони й сиділи на протилежних кінцях ліжка, і між ними була темрява й ще щось, чого ніхто не владен переступити.

— Це все — облуда, — по якомусь часі проказала пані  Ганна.

Максим навіть не ворухнувся. Він знав, про що вона каже, то була суща правда. Крім суто фізіологічного потягу звільнитись од зайвого напруження в людині було й щось інше. Він мовчки слухав.

— Оця наша двух... дводенна подорож без мети виявилася мені понад силу. Вона остаточно перекопала мене, що я всього лише жінка...

Максим думав, що слова її не мають сенсу. Так само й він міг би сказати: я всього лише чоловік. Але Ганна повела далі, і він знову принишкнув.

— Я спершу думала, що це не мас ніякого смислу...

Він аж подих затамував: Ганна промовляла його словами!

— Думала — ніякого смислу. Жінка, в якої не вдалося кохання, може наповнити своє життя чимось іншим. Я по суті, не знала справжнього кохання. Заміж вийшла тільки з удячности до людини, що допомогла мені стати на ноги, врятувала мене. А потім... Ну, это ты... Це ти вже знаєш.

Вона говорила якимось чужим, стороннім голосом, неначе сама себе слухала й жахалася кожного слова:

— Я помилилась. Проти природи не підеш. І ти не силуй себе й не вдавай, що все нормально. Ти її... ніколи не зможеш забути.

— Є ще й інша любов, — сказав Максим, якого бентежив приречений тон жінки.

Ганна зрозуміла його:

— Україна?.. Але я вимріяла її собі не такою. Не такою, як була і як лишається. У мене вже немає сили мріяти.

Максим не відповів. Ганна рівно дихала на протилежному кінці ліжка, і здавалося, що вона заснула. Монотонно лопотів дощ у шибки причілкових вікон, і це тоскне лопотіння, і темрява, і нездоланна відстань, яку годі було збагнути, потроху огорнули Максима в линучий сповиток забуття...

Він прокинувся з відчуттям, ніби щось сталося. Сон одлинув ураз, наляканий чужим звуком. Максим з остраху простяг руку в пітьму. Рука торкнулась м'якої й теплої плоті. На тому краї ліжка ворухнулося й зітхнуло. Максим теж зітхнув, сам собі заспокоєно всміхнувся й лише змінив позу, бо від спання сторч заболіла потилиця. У такому напруженому положенні справді могли снитися тільки кошмари. Дощ за вікнами шарудів так само нудно й заколисливо, і Максим знову провалився в сон, натомлений кількаденним безсонням. І знову йому привиділося, ніби Оленка втікає, затуляючи вуха руками, а він хоче наздогнати її й пояснити все, що сталося з ним у підвалах поліції, але горлянку схопила судома, і він лише хрипить і ковтає слова: «Пі... жу!.. Пі... жу!..»

Прокинувся Максим пізно. Дощ невідомо коли перестав, хмари розійшлися, і в чільні вікна заглядало яскраве сонце. Він ворухнув закляклими в'язами й подивився праворуч. На тому місці, де мала навсидячки спати Ганна, лежав здоровезний смугастий кіт. У голові майнула думка, чи не кота лапнув він тоді спросоння, коли серед ночі був схопився, зляканий дивним звуком. Але думка видалась такою безглуздою, що Максим поспішив одігнати її якнайдалі й знову примружив повіки. У сінях дзенькнула клямка, і до хати ввійшла господиня.