Розділ «Частина 3»

Я смикнувся, намагаючись устати, хотів накинутися, задушити його, та щось утримало мене на стільці. Заметавшись, я істерично загорлав:

— No! NO!! NO-O-O-O-O…

Очі розплющилися. Я розгледів над головою табло з увімкненими сигналами «Не курити» і «Застебнути ремені», відчував ремінь безпеки, що обтискав стегна, не даючи встати, бачив обламані нігті на випростаних руках і блідо-рожеві сліди крові на спинці крісла попереду, та все ще не усвідомлював, що я не в барі, а в літаку.

Витягнутий зі сну крик продовжував рватися з горлянки:

— О-О-У-У-У-У-У-У!!!

Ліза Джин Торнтон ловила мої руки, намагаючись утримати їх біля тіла.

— Тихо, Мироне, заспокойтесь, це лише сон.

— Я тебе вб’ю! Прикінчу тебе… — раптом я вмовк і ошаліло закліпав, закрутив головою. — Що… що… що це?

Підбігла стюардеса:

— У вас усе гаразд?

Я волав англійською, і то достатньо голосно, щоб мене почули в найвіддаленішому кінці салону, тож пасажири почали перелякано оглядатися. Ліза посміхнулась із таким виглядом, наче нічого не сталося, й тоном, що не припускав заперечень, відповіла:

— Так, просто поганий сон, не зважайте, він уже прокинувся.

Стюардеса неохоче відступила. Звідусіль долинало неспокійне перешіптування.

Я важко, по-собачому сáпав:

— Де я?

Ліза Торнтон здивовано глипнула на мене:

— У літаку з Орландо до Балтимора. Я прилетіла вас забрати.

Судячи з того, що шлунок майже безупинно підтискав легені, а гудіння двигунів то стишувалось, то наростало, підкоряючись командам із автомата тяги, лайнер знижувався перед посадкою.

— Де Тео?

Американка звела брови: