Розділ «Частина 3»

«Мішок з апельсинами» кивнув і схилився над наполовину схованим за рецепцією монітором.

— Коли це сталося?

— Не більше ніж п’ять хвилин тому. Ліжко ще тепле.

— О’кей, — зосереджено туплячись в екран, він кілька разів клацнув мишею. За секунду повернув монітор до мене: — Це ваш син?

Щоби краще бачити, я перехилився через стійку. Тонкі чорні смуги розділяли екран на чотири однакові частини. Товстун тицьнув пальцем у прямокутник у верхньому лівому куті. Зображення в ньому не рухалося й виглядало наче снігом присипаним, та, попри це, я з першого погляду впізнав свого сина. Теодор був лише в трусиках і, ледь розставивши зігнуті в ліктях рученята, крокував до майданчика з ліфтами.

— Так! — вигукнув я. — Це Тео, це він! — моє серце все ще оскаженіло кидалося на ребра, проте тілом прокотилася тепла хвиля й зашпори зникли. — Простежте за ним, будь ласка, де він зараз.

— Зачекайте, — товстун розширив верхню ліву панель на весь екран, відмотав запис і натиснув Play. — Ось.

На моніторі проступила частина коридору восьмого поверху — від ліфтового майданчика й до моєї кімнати. Віддалений кінець і схоже на амбразуру вертикальне вікно не проглядалися, напевно, там висіла інша камера. Рядок із білих літер і цифр справа внизу екрана відображав час і дату — Mon | Sept 14 | 2015 | 06:36:49 — цифри в останній колонці миготіли, відраховуючи секунди. Підсунувшись упритул до монітора, я помітив, як підлогою майнула невиразна тінь: Тео відчинив двері. Наступної миті з-за одвірка вигулькнула розкошлана після сну голівка. Хлопчак пильно вивчав ліфтовий майданчик. Зрештою, кинувши швидкий погляд на коридорне вікно, він вислизнув із кімнати й обережно причинив за собою двері. Сторожко озираючись і ледь розставивши руки, Тео попрямував до ліфтів.

Я боляче закусив губу.

«Господи, невже знову? Невже все намарно?..»

Коли худорлява постать щезла з поля зору, товстун перемкнувся на наступну камеру. Тео застиг посеред ліфтового майданчика. Кілька секунд він водив головою з боку в бік, а тоді враз підскочив, неначе злякавшись різкого звуку, оглянувся, затулив кулаками обличчя й затремтів. Його очі вилазили з орбіт від страху.

— Що з ним? — наполохано закліпав товстун.

Хлопчак розвернувся до коридору, з якого прийшов, і, не прибираючи кулаків від лиця, позадкував. Він не спав — з рухів Тео я розумів, що він при пам’яті. Худеньке тіло стрясалося, малюк мотав головою — мовби запекло опирався комусь — і, схоже, плакав на повен голос.

— Там хтось є? — поцікавився консьєрж. — Він же з кимось розмовляє, так?

Я нічого не відповів, і в ту мить Тео кинувся навтікача. З розгону вдарився об скляні двері, що вели на сходовий майданчик, відлетів, упав, але тут-таки скочив на ноги, напружившись, відчинив їх і… щез із зони досяжності камери.

— Далі, — промимрив я, — на сходах.

Груди наче кислотою роз’їдало.

— Там немає камер. Чекайте, — охоронець, тримаючи великого пальця лівої руки на Alt, вказівним правої по черзі натиснув на клавіатурі цифри дев’ять, нуль і сім. Зображення на екрані перемкнулося. — Ось ваш син у коридорі дев’ятого поверху.

Я знову бачив Теодора. Він прибіг на такий самий, як на восьмому поверсі, майданчик із ліфтами (за винятком того, що на стіні поміж глибокими нішами ліфтових дверей висіла велика цифра 9 із синього скла), завернув праворуч і зник у коридорі південного крила.

— Зараз, зараз… — сапав «мішок з апельсинами».