Розділ «Частина 3»

Увага перекинулася на резервуари.

— Що в баках?

— Вода, — долинув з-за плеча голос товстуна. — Звичайна вода.

Лівіше від місця, де стояв Тео, проглядалася масивна кришка. Хлопчак може її підважити і зіскочити в бак, але, безперечно, я встигну витягти його, перш ніж наковтається води. Серце помалу заспокоювалось.

— Усе добре, ви не хвилюйтесь, звідти він не впаде, — бубонів позаду охоронець. — Зараз ми його дістанемо.

Ми наближалися до резервуарів уздовж стіни надбудови. Поступово — як це трапляється між батьками та дітьми — переляк поступався місцем незрозумілій злості, майже агресії.

— Тео, якого біса ти туди заліз?!

Він нарешті почув і повернув голову. Якийсь час мені здавалось, наче це бачу лише я, і тільки через чверть хвилини осягнув, що заплилий жиром охоронець теж зупинився та вражено роззявив рота. Тео мовчав — губи міцно стиснуті, кутики їх опущені, — хоча з цим проблеми не було. Проблема була з очима. Вони здавались величезними — такими, ніби хлопчак роздивлявся мене крізь окуляри із двозначними діоптріями. Я мусив тричі зморгнути, щоби збагнути, що це лише ілюзія, спричинена неймовірним розширенням райдужних оболонок. З якогось дива райдужки розрослися майже до розмірів очного яблука. Щоправда, не це лякало понад усе. Ті гіпертрофовані райдужки були цілковито чорними з країв і сріблястими, мов ртуть, усередині. Я підійшов достатньо близько, щоби розгледіти, як із густої чорноти під рогівкою, звиваючись, вихоплюються вертляві вусики й, неначе крихітні чорні щупальці, тягнуться до оточених сріблом зіниць. Присягаюсь, я в житті не споглядав нічого жахливішого!

Страх паралізував мене. Складалося враження, що в легені напихають товченого льоду. Серце раз у раз підскакувало та зависало, заливаючи груди моторошною порожнечею. «Він нічого собі не заподіє, — я намагався підбадьорити себе, — треба просто зняти, стягнути його звідти, і… і…»

І що? Розбудити? Адже цього разу Теодор не спав.

— Тео, це я, твій та… — зуби клацнули, розітнувши останнє слово навпіл. Я раптом зрозумів, на що дивився Теодор, коли ми тільки приїхали з аеропорту. — НІ-І-І-І-І-І!!!..

Я помітив дроти, що розкреслювали небо над цистернами, за секунду до того, як Тео підняв праву руку й учепився в найнижчий із них. Дроти тягнулися від сталевої опори ЛЕП, що здіймалася за автомобільною стоянкою на заході від готелю, до трансформаторної підстанції, встановленої поверх надбудови за лічені кроки від баків із водою.

По-справжньому вчепитися Тео не встиг. Від дуже високої напруги на лінії електрична дуга вгризлась у простягнену долоньку ще до того, як пальці досягли провислого дроту.

Лютий, оглушливий тріск розпоров повітря, і Теодор щез у сліпучому спалахові, такому ж яскравому й убивчому, як вибух наднової. Я чіплявся поглядом за сина, поки нестерпне сяйво не обпалило очі, після чого зігнувся, інстинктивно прикривши передпліччям лице. Охоронець також затулився, а тоді впав навзнак.

Полум’я згасло так само раптово, як і спалахнуло.

Я прибрав передпліччя з-перед очей і побачив на вершині цистерни незугарну чорну скульптуру, якусь наче пародію на людське тіло, із задертою до неба обвугленою куксою, що залишилася на місці піднятої руки. Дві, три, чотири, п’ять секунд ця несамовито моторошна статуя, ледь похитуючись, стриміла на верхівці резервуара, а потім із шурхотом повалилася на дах. Зі скорченого, оплавленого на камінь тіла вилися смужки чорного диму. До отупіння безжально смерділо горілим.

Учепившись нігтями в обличчя, я опустився на коліна. Кілька секунд гойдався вперед і назад, а потім із горла із сухим закостенілим скрипом вирвався перший крик. За ним пішов другий, третій, четвертий — щораз сильніші. Я кричав знову й знову, вивергав із себе крики, нібито плювався вогнем, і нічого не міг удіяти, щоб погасити той вогонь, бо надходив він не з тіла, а з чогось глибшого, позбавленого оболонки і схованого поміж легень, з чогось, що на відміну від тіла усвідомлювало, що його навіки покалічено. Я волав так, що міг добудитися мертвих.

Зрештою моє виття обірвалося, й вітер поніс його в небо, немовби тонкий розсипчастий попіл від давно спаленого в багатті шматочка паперу.

Хайбол — низький широкий бокал під віскі — відкидав химерну тінь на липкувату поверхню круглого столика з лакованого дерева. Над бокалом у навскісних, проціджених крізь давно немите вікно променях ліниво кружляли закошлані пилинки. Мій столик розташувався приблизно посередині між засмальцьованою стійкою та входом до бару, проте довкола нікого не було: всі інші столи пустували, лише кілька чоловіків у яскравих квітчастих сорочках сиділи на високих стільцях за барною стійкою. Спиною до мене. Дивилися телевізор. А я дивився на хайбол і не міг пригадати, який він за рахунком. Третій? Четвертий? Бляха, дешевше стало б узяти відразу пляшку. Віскі залишалося на півпальця — в горлі пекло від випитого, а шлунок тривожно бурчав, — однак я був не проти замовити ще один. Четвертий? П’ятий? Яка, на хрін, різниця…

Двері тихо скрипнули, до бару вступив новий відвідувач. Я не піднімав голови, зауважив лише тінь, яка пропливла повз столики до стійки. Несподівано тінь зупинилася, загримів стілець, і відвідувач безцеремонно вмостився навпроти мене.