Розділ «Частина 3»

Я звів голову й тут-таки, загарчавши, відсахнувся. Інстинктивно вперся ногами в підлогу й одним поштовхом відсунувся — разом зі стільцем — від столика. Перекинув рукою хайбол — бокал покотився, розбризкуючи віскі по столу, й упав на підлогу, — та ніхто не підійшов, ніхто навіть не обернувся, щоби поглянути, що відбувається.

Переді мною, випроставшись і смиренно, ледь не по-святенницькому склавши долоні на столі, сидів Матео Кампо. Світло-сірі очі зацікавлено промацували моє лице. Ромбоподібний опік зблизька — наживо? — здавався ще жахливішим, ніж на фотографіях.

— Your kid is where he has to be, don’t worry[113], — промовив він англійською.

Обпечене алкоголем горло задерев’яніло:

— А… що… я…

Його обличчя виглядало спокійним, не злостивим, хіба трохи зверхнім. Якби не шрам, я б ніколи не звернув увагу на таке лице в натовпі.

— Здивований? Я теж, — Даймонд усміхнувся й на мить потупив очі. — Пробач за нього. Нічого особистого, не подумай, просто ти не уявляєш, як тут… — він розвів руками, — нестерпно.

Мої думки перетворилися на щось чорне. Пальці, обламуючи нігті, вгризались у дерев’яну стільницю.

— Ти… ти живий? — то було все, на що спромігся. Зовсім не те, що мав намір сказати, проте витиснув саме це.

— Ні, — заперечив він. — У тому то й проблема, що ні.

Давлячись відчаєм, я закричав:

— Ти вбив його!

— Так. Але я не міг по-інакшому.

Стіни бару засвітилися, замерехтіли, неначе електрична лампочка під час перепадів напруги. Я не розумів, що відбувається. Де я? Що це за місце?

— Чому?!

— Бо я хочу піти. Мені не вдалося, й тепер ти мусиш допомогти мені в цьому.

— Ні!

— Ти повинен вигадати…

— Ні! Ні!

— Я не прошу. У тебе немає вибору.