Розділ «Частина 2»

Розпач перетворився на тверду грудку в животі, яку не ставало сил ні відригнути, ні перетравити. Попри це я усвідомлював, що мушу зосередитись. Наморщивши лоба, ще раз подивився на час відправлення. 10:43. Узяв смартфон і проглянув список пропущених. Перший виклик від Лізи Торнтон надійшов о 10:46. Отже, о 10:43 викрадач чи викрадачі, що ввірвалися до квартири, завадили дописати попередження, і лист пішов за океан незакінченим. Через три хвилини Ліза Торнтон уже знала про це й телефонувала мені в Україну. Першим, що промайнуло в моїй голові, стало: яким чином американка, не перебуваючи на робочому місці, так швидко довідалася про попередження? В Америці була четверта ранку, а сам лист — я кинув погляд на рядок з адресою отримувача — призначено не їй. Утім, майже відразу зринуло інше запитання, що посунуло решту на другий план: кому вони завадили? Хто сидів за моїм ноутом у момент відправлення листа?

Я зверху вниз зиркнув на Єву.

— Ти пам’ятаєш, коли вийшла з квартири?

Вона пересмикнула плечима.

— Десь о пів на одинадцяту. Смс надійшло рано, раніше, ніж зазвичай. Я відразу вдягнулась і пішла.

— Коли точно? — тиснув я.

Єва скривилась, і в ту ж мить у моєму животі утворилася гаряча бульбашка. Я обов’язково вибухнув би, якщо б вона промовила хоч слово, якщо б почала віднікуватись замість відповідати… я зірвався б і… але дружина просто зазирнула у свій телефон.

— Десята двадцять вісім.

Тобто о 10:43 у квартирі залишався лише Теодор.

— Де був Тео, коли ти одягалася?

Єва прикусила обидві губи, наче втягнула їх у себе.

— Отам, — тремтячою рукою вона показала на столик, з якого я щойно зняв ноутбук. — Сидів за твоїм ноутом. Він сидів за ним увесь ранок.

Мені здалося, що в мене не серце, а двері, в які хтось оскаженіло гатить ізсередини.

— Що він робив? Щось дивився?

— Я не пам’ятаю, — скулившись, зронила Єва.

— Був увімкнений YouTube? Ти чула, як він переглядає відео?

На слові «чула» дружина стрепенулась і скинула голову:

— Ні. Було тихо. Він щось… друкував.

Дру-ку-вав.

Я відвернувся та втупився у вікно. Хмар побільшало, проте температура не підвищилась і задухи не відчувалося. У голові все змішалося. Я заштовхував отриману інформацію в мозок, намагався розкласти все по поличках, але переляк і збудження виштовхували її назад. Отже, мій син написав чергове попередження для ФБР. Я не знав, як і навіщо. Знав лише, що це нереально, просто немислимо, й за інших обставин, напевно, винесло б мені мізки. Водночас чуття підказувало, що тепер лист не має значення. Насамперед потрібно знайти Тео. Я перевів указівник на сірий хрестик праворуч від заголовка вкладки й закрив Gmail. Це лайно я розгребу, коли Тео повернеться додому.