Розділ «Частина 1»

І вона простягнула мені руку. Я потиснув мокру долоню, після чого, ховаючи член між стегнами, вибрався з води.

Потім ми розмовляли. Переважно про музику та книги, про те, що плануємо робити після навчання, і навіть трохи про розчарування Ющенком. Час спливав, ми не зауважили, як лишилися на пляжі самі. Схоже, під час тієї розмови я зачепив якусь невидиму, але напрочуд важливу струну, бо Єва довірилась мені. Розказала, як утомилась від стосунків, як її хлопець, Пашка тобто, психував, приїхавши до Острога потому, як вона написала йому про бажання розійтися, і ще багато чого, що до цього часу стерлося з пам’яті. Того вечора я остаточно закохався в неї.

Додому з Острога ми поверталися разом. За місяць перед тим — у квітні 2005-го — я отримав водійські права й нарешті сів за кермо п’ятидверного Nissan Almera, що лишився мені від батька. Машину купили 2001-го, після продажу батьками земельної ділянки на пустирі за вулицею Макарова, де через сім років збудували торговельно- розважальний центр «Екватор». Той «ніссан» став моїм завдяки матері. Вона наполягла, щоб машину оформили на мене, хоча на час купівлі мені ще не виповнилося п’ятнадцяти, тобто я не те що керувати, а навіть відвідувати курси водіння не мав права. Тож перед виїздом із Карпат я натякнув Єві, що за день чи два забиратиму речі з гуртожитку, після чого ми могли б разом вирушити до Рівного. Я знав, що їй нічого робити в Острозі, вона могла відразу з Яремчого прямувати до Рівного, але дівчина погодилася почекати. Я зателефонував Ромі Цезарку та попросив забрати нас із Острога. Вже в Острозі Єва поцікавилася, чи ми не проти взяти із собою її одногрупницю Машу, яка теж поверталася до Рівного. Я не заперечував. Єва познайомила нас із подругою, я — дівчат із Цезарем, ми закинули сумки до багажника й узяли курс на Рівне.

Та поїздка задала тон на все літо. Погода видалася фантастична — тепло, тихо, сонячно. Дорогою ми безперестану підколювали один одного й реготали як дурні. Перед містом я не збочив з об’їзної, а натомість звернув до заправки SOCAR на київській трасі, де ми застрягли на годину. Пили каву, їли французькі хот-доги. Щось розказували, знову сміялися до сліз. Нікому не хотілося прощатися. Ми домовились, що наступного дня зберемося покататися.

Отак ми й каталися до вересня — я, Ромич, Єва та Маша. Те літо нагадувало незмінно сонячні фінальні кадри з американських романтичних комедій, хіба лише без поцілунків. А у вересні все враз обірвалося. Цезар навчався в Національній академії прокуратури й наприкінці серпня відбув до Києва. Після його від’їзду Маша непомітно віддалилася, і я злякався, що Єва щезне слідом за нею, але цього не сталося. Увечері 30 серпня 2005-го ми з Євою поїхали до Острога. Пригадую, як на заході, трохи правіше за нашими спинами, заливаючи горизонт нереально яскравим червоним кольором, сідало сонце. Ми говорили ні про що, з легким сумом згадували літо, і я якось не відразу усвідомив, що ми вперше опинилися в машині без Машки та Цезаря. Розмовляючи, Єва ніби ненароком поклала руку мені на стегно. Я ледь не випустив кермо, але спромігся вирулити на узбіччя й зупинити машину. Слова були зайвими. Ми поспіхом перебралися на заднє сидіння, тремтячими руками я стягнув з Єви плаття, зірвав білизну, а потім мене наче накрило лавиною. Немов ураганом оглушило та збило з ніг. Опісля я ще довго віддихувався, не маючи сил повернути ключ у запаленні, й почувався так, ніби наді мною промчала палаюча комета.

На наступні три місяці я просто випав із життя.

Іноді ми з Євою кохалися в моїй машині, а у вихідні, коли студенти роз’їжджалися по домівках, вона ночувала у мене в гуртожитку. Пам’ятаю, з яким шаленством накидався на неї в ліжку, як після того годинами не спав, ловлячи її тремтливе сонне дихання, вивчаючи у місячному світлі припухлі жилки на її шиї, як ніжно відгортав волосся та роздивлявся м’які та дещо завеликі вуха. Зранку Єва ніколи не залишалася в ліжку. Після того як вона йшла, я заривався в подушку й усотував легкий аромат її парфумів, від чого весь укривався гусячою шкірою. Але це спочатку. Згодом мене почало дратувати її щезання. Я не розумів, чому вона відмовляється повалятися в ліжку після сходу сонця. Спершу запитував, потім вимагав, надалі почав благати, щоб вона сказала, що я не є їй неприємним і що вона не уявляє когось іншого, кохаючись зі мною. Вона лише віджартовувалась.

Єва ніколи не дозволяла тримати себе за руку. Ні, вона не уникала доторків і прилюдно поводилася так, щоб ні в кого не виникало сумніву, що вона моя дівчина. Водночас контакт між долонями, трохи довший за звичайний потиск, вважала заледве не образою. Якось я вказав на це, і Єва відмахнулася: «Я змалку засвоїла те, що має знати кожна жінка: що б не трапилось, уникай залежності від чоловіків». Мене аж викручувало. Хотілося волати на весь голос про те, що відчуваю, розповісти всьому світові, що ночами у мене судомить живіт від однієї згадки про вигини її тіла, а вона не могла пройтися зі мною під руку дорогою від гуртожитку до університету.

Але не це найбільш неприємне. Найгірше те, що я ніколи не знав, про що вона думає. Єва часто поринала в себе, закриваючись, неначе мушля, і нікого не пускаючи досередини. А ще вона була хронічно незадоволена своїм життям. Єва мало говорила про це, проте я відчував, як гнітила її провінційність Острога. Якось після сексу вона зривисто, із нотками відчаю в голосі виплескувала з себе те, що хоче вирватися, що варта більшого, потім розплакалася, вискочила з ліжка й, поки я встиг промимрити щось на її підтримку, пішла геть. Упродовж наступного тижня вона не відповідала на дзвінки та не з’являлася на парах.

На початку другого триместру випадки щезнення почастішали. Єва прогулювала заняття, не ночувала в гуртожитку, все частіше, коли я телефонував і пропонував кудись піти, дізнавався, що вона в Рівному. Я прагнув пояснень, на що чув незмінне: «Мене вбиває острозька сірість». І на додачу — скарги, що там сіре геть усе: дороги, будинки, небо, люди.

Востаннє ми побачилися за три дні до Нового року — в кав’ярні «Сальвадор Далі», що неподалік Центрального ринку. Цезар приїхав із Києва та збирав компанію на відсвяткування Нового року. Я хотів запропонувати Єві приєднатися, але вона обірвала мене, щойно зрозуміла, про що йдеться. Повідомила, що вирушає з батьками до Ужгорода, а звідти — на кілька днів до Будапешта.

Після Різдва 2006-го, не сказавши ні слова, Єва видалила профілі у соцмережах і змінила номер мобільного телефону. Я писав її друзям, але ніхто не знав або не хотів зізнаватися, де вона. Лише на початку лютого дізнався від Маші, що Єва перевелась на заочне відділення, а сама подалася до Києва. Я спитав, якого біса вона там робить? Маша відповіла, що Єва нібито влаштувалась на роботу офіціанткою. Попросив номер — я не сумнівався, що Маші мусить бути відомий Євин новий номер, — і Маша завагалась, якоїсь миті навіть потягнулася рукою по мобілку, але зрештою роздумала, похитала головою й пішла.

Почалися чорні дні, розповідати про які мені не дуже хочеться. Я міг годинами сидіти в «ніссані», впершись лобом у кермо та переконуючи себе, що серед запахів пластику, пилу та старої шкіри досі відчуваю аромат її парфумів; згадуючи, як Єва, відкинувшись, сидить на пасажирському сидінні, як розметалося її волосся, коли ми кохалися на задньому сидінні; і думаючи… ні, не про те, чому вона пішла, а про те, чому нічого не сказала. Я не закидав навчання — це не було усвідомленим учинком, навчання виявилося єдиним, що втримувало від повного занурення в ту липку чорноту, — але впродовж третього триместру майже ні з ким не спілкувався. Бурхлива одержимість Євою не просто перетворила моє життя на згарище, вона отруїла все, що було до Єви. Все, що колись дарувало радість, зблякло. На місці спогадів чорніли обвуглені кістяки, мрії спливали кров’ю посеред уламків повітряних замків, я у відчаї озирався, хотів повернути все назад — ну, а раптом? — проте за спиною стелився безнадійно мертвий світ: присипана попелом рівнина, безповоротно посіріле небо та закам’яніле сонце, яке — як мені тоді здавалося — більше ніколи не засяє.

Чи це була любов? Мені важко судити. Важко називати любов’ю те, що спустошує й калічить.

На початку четвертого курсу я поїхав на стажування до Канади, й це на якийсь час допомогло. Я й далі згадував Єву — попелище не стало квітучим садом, — але за півроку в Athabasca University принаймні почав говорити з людьми. На жаль, так тривало недовго. На початку лютого 2007-го, за три тижні до повернення до України, Павло Новак завантажив у Facebook фотографію Єви, яка, прикриваючись напівпрозорою ширмочкою, бризкала на нього водою з душу. Знімок мав підпис: «Не дає почистити зуби». Ні, я не був аж таким телепнем і здогадувався, що Єва та Пашка спілкуються, ще до того, як подався до Канади, просто вперто відмовлявся вірити, що вони поновили стосунки.

У вересні 2008-го, коли вирушив на роботу до Китаю, спогади все ще не відпускали мене. За дев’ять місяців у спекотному Гуанчжоу я привчився засинати, не думаючи про Єву, і з часом вирішив, що її привид більше не стоїть за плечем, але, як виявилось, помилився. У травні 2009-го, після прибуття до Рівного, все нестерпно нагадувало про неї: дороги, якими ми гуляли, кав’ярні, де обнімалися, глухі кути, де паркував Nissan, коли ми кохалися, й особливо — крихітна дірочка, проколота підбором її черевичка у м’якій оббивці над заднім сидінням моєї машини. І саме тоді, 3 червня 2009-го, Єва зателефонувала мені.

— Привіт, Мироне.

Номер, певна річ, був незнайомий, але я одразу впізнав її, заразом збагнувши, що весь рік обманював себе: той попіл, що нібито припорошував давно закам’янілі рештки, насправді прикривав ледь пригасле вугілля, яке спалахнуло від одного подуву, зайнялося від самого лише звуку Євиного голосу.

— Єво?

Хвилювання гумовою стрічкою стягнуло груди.