Розділ «Книга третя Шабля на комісара»

Алік зручніше взяв «РПГ», козак з сумкою довгих гранат на спині замашно пірнув слід за ним.

— З Богом!

Ром обережно виглянув із вікна, і в цю ж саму секунду шум на вулиці став сильнішим. БТРи і танки рушили через площу. Від спалахів їхніх сальв ніч стала схожа на день. Стіни будівлі двигтіли, в кімнатах все частіше свистіли кулі. Не стало чим дихати від важкої пилюги. Потім у загальному гуркоті Ром почув, як вдарив гранатомет, потім — ще, й на вулиці зажевріли червоні заграви. За секунду з вікна гримнув вибух, і на нього хлюпнула гаряча хвиля. Він сів до прохолодної батареї й дивився на зоряне небо. Націливши дуло автомата в верхню частину рами. Так, на фоні зірок сюди ніхто не зможе залізти.

Про те, що він буде робити, коли хтось спробує сюди влізти, Ром поки не думав. Пальці на гладенькому прикладі стискали дерево, аж побіліли. Він щільніше притиснув до плеча дуло, щоб ложе не стукало об трубу батареї…

Розділ 5

Повернись, брате!

Лютий 1921 р.

За сорок днів рейду Махно вивів армію з дев'яти потужних оточень. На початку лютого Батько повернувся в Україну — й відразу ж потрапив в оточення біля Кам'янки. Він із втратами прорвався крізь заслін червоних, але комісари згубили в цьому бою цілу кавалерійську бригаду…

…У ніч на двадцяте лютого біля села Берестового на військо Батька знову напала більшовицька кіннота. Загони Махна розпорошилися в степах, — щоб за кілька днів знову зібратись. У селі Заливному нежданим ударом махновці розгромили дві кавалерійські бригади й полк червоних. В полон взяли до шести тисяч «красних», половина з яких записалась до лав непереможного Батька…

Махно був найрозумнішим і найдосвідченішим командиром з усіх, кого знав Рудь. За два місяці рейду він багато чому навчився. Махно майстерно користувався перевагами степу. В степах, начебто рівних і просторих, — скрізь тягнулись невидимі балки. З них й виникали безшумно махновські загони під чорними прапорами. Сіяли паніку в рядах червоних. Батько пробивався рейдами в глибокі тили, захоплював величезні обози, непомітно проходив через заслони.

У найважчих діях Махно йшов в атаку першим. Командири й бійці запекло змагалися між собою: хто піде поруч з Батьком! Може, в цьому й ховався секрет його сили. При тому, що за перші кілька років війни — не був поранений в боях ані разу! Махно мав всі прикмети традиційного запорізького кошового.

Батько дуже добре володів шаблею і карабіном, влучно стріляв з маузера, вмів влучити в ціль і з гармати. Й при всьому — власна пильність полководця. Кажуть, що в вісімнадцятому він майже місяць спав ночами на столі вдягнений, з револьвером і шаблею. Що не раз рятувало йому життя.

…Зашкарубли від крові, від недосипання, козаки, від рубки по червоних костях боліли руки. Щоки і вилиці обсипало чорними цятками від пороху сотень пострілів. Зривались шалено, розкривалися в лінію, в колону, мали потужних, швидких, навчених коней. Коням Максим завжди наділяв увагу — і коні для сотень у червоних відбирались найкращі! Тому й махновці виходили з оточень пругко, одним ударом, пробиваючи найкращі війська на вузькому фронті. Кулемети перед проривами оглядав сам Батько — й жорстоко карав за найменший гандж у зброї.

Ні одне подвійне, потрійне оточення «красних» не могло витримати удару потужних кавалерійських полків Батька. Удару згуртованого кулака сотень Рудинського. Заходили в фланг, обхідним маневром. Реагували механічно, робили звичну справу швидко, без страху, з відчуттям помсти. В проривах несказанно допомагали славнозвісні махновські тачанки.

Жалю не знали, полонених червоноармійців часто рубали на місці. Зі старої сотні з Максимом залишились найлютіші бійці: вірний побратим Тиміш Нечай, Софрон Рябенький, Степан Субота, Кость Покотило, Пилип Зомчара, Донець, десятеро кубанців — ще з полку Уварова. Всього зі старої сотні — чоловік тридцять звенигородців. Решта — близько трьох сотень бійців — були новонабрані, мінялись, гинули, ставали до зброї нові…

У затишку між боями до Рудя прибився чоловік з червоноарміців Нестеровича. Він був один з тих, що перейшли на бік Махно біля Заливного.

У сільську хату, де розмістився штаб сотні, Тиміш завів дивного чоловіка. Той був кульгавий, з великою бородою, в червоноармійських галіфе, кожусі, в рудій будьонівці з великою синьою зіркою на лобі.

— Тут, Максиме, ось яка справа… — зам'явся Тиміш. — Ось він каже, що прийшов від Семена.

Рудь відклав вбік шаблю, якій підправляв лезо.

— Тебе як звуть? — грізно спитав «будьонівця».