Розділ «Книга третя Шабля на комісара»

Піднімаючи кошового, Ром відчув, як липне від крові його сорочка. Атінгер якось сказав, що у деяких людей на війні нема страху, навіть коли у самого осколком вириває шмат м'яса. Хіба що більше думаєш про смерть. Таких людей Атінгер називав «псами війни», себе відносив до їх числа. І ось — лежить в калюжі теплої крові, мертвий, у міському парку. Ром вперше відчув, як в глибині свідомості ворушиться темна хвиля первісного жаху.

Ноги готові були бігти геть, далеко від цієї «зеленки», від крові і трупів. Стоячи на весь зріст, він став величезним, дула всіх кулеметів були націлені прямо на нього, темрява кудись відступила, і його, Рома, здавалось, бачили всі приціли. Зціпивши зуби, він старався не думати про страхи і всю увагу зосередив на кошовому.

Від болю той злегка прийшов до тями і зміг прокульгати через кущі найнебезпечніші кілька метрів, потім вони з розгону гримнули на траву парку, ламаючи тріскучі гілки. З того боку заблискали сухі спалахи пострілів, але, на щастя, звук їм почувся правіше. Думати про смерть не було часу.

— Давай, батя, ще внуків нянчити встигнеш! Давай! — примовляв Роман, волочачи на собі важезного Івана. Ще через кидок боліли всі м'язи, неначе після трьох раундів з Мартіном Боффое. Більш за все Роман остерігався відкритої, хоча й темної вулички. Але ж потрібно поспішати, поки є передишка ціною життя Атінгера. Й, може, — Айзека.

У мерії також повинні це розуміти.

Вуличку Ром перейшов, майже волочачи на собі обм'якле тіло. Наприкінці спіткнувся об бордюр і впав, боляче обдер коліна й ледь не вивихнув руку. Сил не залишилось. Ром тягнув кошового за комір, робив це довго, болісно, і уперто. Біля першого ж під'їзду залишив пораненого, прокульгав по сходах й почав барабанити в перші двері…

Айзека не було ніде. За Степаном Бригловим Ром повернувся, коли знов почали стріляти. Чесно кажучи, за морокою з кошовим про Степана Ром забув геть. І лише в квартирі у немолодої переляканої жінки, випивши теплої води з бутля, він зрозумів, що Бриглов також лежить десь там в парку — поранений чи убитий. Повертатись під кулі дуже не хотілось. Жінку не прохав — наказав перев'язати кошового. Квартира виходила вікнами в двір. Незважаючи на духоту, вікна позачиняли — немов скло могло захистити від осколків. Та канонада біля мерії відчувалась тут добре — двигтіла підлога і бряжчали шибки на кухні. Помітивши жах в очах хазяйки, Ром вперше себе оглянув: одежа розірвана і залита кров'ю. «Не моя», — швидко підказав інстинкт самозахисту. — Івана! Й Аліка — згадав гарячу калюжу під ліктем у поритому кулями парку.

Хазяйку ще раз — вже попрохав: «Врятуй козачка!», — але на порозі не стримався: «Повернусь — перевірю!»

… Степана він знайшов у кущах парку — порубані осколками гілки, з корінням збиті дерева. Міна розірвалась зовсім поруч, і Бриглов залишився живий лише дивом. Він майже нічо’ не тямив, не міг розмовляти, з багатьох дрібних ран сочилась сукровиця. Тонкі цівки пробивались крізь пил і бруд біля рота. Йти Бриглов, хоч з горем пополам, та все ж міг — й цього разу Рому довелось трохи легше. Хоча й Степана майже ніс на собі, як дитину. Вже знайомий шлях до «п'ятиетажок» цього разу зайняв менше часу — зате під випадковим обстрілом з того боку, коли з десяток куль із вищанням, мов злі шершні, співали близько.

Декілька разів кулі били в асфальт совсім поруч…

Розділ 7

Остання битва Семена

5 березня 1921 р.

— …Кращих вбивають, курви! Нічого, ще є Цвітковський, Тиміш, Лаврін Завгородній…

З очей у Максима котилися злі сльози.

— Як ви могли залишити отамана?!

— Та він… сам наказав!

— Він був поранений! У нього могла бути гарячка! Ви могли не виконати наказу! Повинні були врятувати його, або… вмерти!

Рука Рудя потягнулась до шаблі. Карась злякано відступив.

— Відходили ми, мело дуже. Як під Іваньками пробились, то з нас половини не стало. А вже під Новоселицею, коли вийшли з хутора, — напали червоні. Будьонівці й міліція, з самооборони. Семену з гвинта вибили праве коліно, півноги вивернуло. Ще й коня вбили… То він за хвилину опритомнів і каже: «Їдьте, гайдабури, я вас прикрию, мені все’дно не жити!»