Розділ «Книга третя Шабля на комісара»

— Чому, чому мене не було поруч? — застогнав Максим від пекучої втрати. — Може, правий був Семен, коли не пускав до Батька?!

— …Лежачи, з-за коня він десяток «красних» поклав. Коли закінчилися патрони, Семен дістав шаблю й пішов на них. Комбєди так боялись підійти близько, що розстріляли його з гвинтів з півста сажен. Потім прив’язали тіло до коней і так тягли за собою. Кидали в нього кізяками й раділи, мов недоумки. «Дєті рабочіх», — сказав Тримайло.

— … Мені вчора сон наснився, — раптом глухо повів Рудь. — Наче лежу в снігу, й приходить Семен «Йди, — каже, хлопче, я побуду за тебе» «Та ні», — мовлю, — а навколо будьонівці пролітають, мов тіні, і нас не бачать. «Максиме, йди, — каже Семен. — Тільки залиш мені кулемета».

Я наче й не хтів — комісари все’ дно нас не чують. «Не піду», — кажу. А навколо сніги білі-білі іскряться, сліплять, сонце аж співає, гарно навкруг, любо. Але так стало важко на серці, так тужно. «Семене, — кричу, — ти де, Семене?» А його нема. Ніде нема… Не встиг… На один день не встиг…

Рудь відчув, що з Семеном щось сталось. Бо був йому майже як брат. Більше, як брат — побратим. Й думав, як помирав кошовий. Знав, як… Бо так само все було б з ним…

… Холодне поле, заметіль, хурделиця. На тіло наплива важка слабкість. Світ темніє в очах, й за мить бере розпач: сам, в холодних снігах, на один з ворогами… Невже кінець? Невже все востаннє? Може, хлопці з підмогою повернуться? Може, Рудь з військом наспіє?

Під коліном розпливалась червоним кров, гаряче парував від крові сніг, танув аж до чорної масної землі. Хтось із хлопців зав’язав ногу паском, трохи збив кровотечу.

Та слабкість минала, брала гору бойова злість. Ах ви ж вилупки! Бандюки, чужинці. З-за вбитого коня, між шиєю і ногами взяв приціл карабіна. Добре видно упирів, хороший огляд! Потріскані губи прошептали вперто:

— Наші жертви…, — м’який шварк затвору. Постріл: Да-дах!.. Не впали марно… Шварк. Да-дах! — Вершник з червоними ромбами на грудях зсунувся коню на шию. Шварк. Да-дах!

— Вилетіла й зашкварчала в снігу гаряча гільза. Два недоумки бігли один за одним, так і впали обидва — скошені одним стрілом. — …Бо на нашій крові… Да-дах! — голова міліціонера розлетілась вдрузки червоним шматтям —… Виростуть ті, хто… Да-дах! — Є! —…Хто докінчить нашу справу! Да-дах!!

— З коня звалився хтось з комісарів. — Так сказав Гонта… Да-дах! — І Богун!.. Да-дах! — І Сагайдачний! Да-дах! — Є!! — І Коновалець!

Червона мла закривала очі. Погано бачив приціл, холонули руки, смертельним холодом застилало серце.

Клац! Останній патрон. А хай тобі чорт! Запасні обойми придавило конем у тороках. Є ще наган, там теж набій — останній.

Кулі вдарили поруч, Семен пригнув голову. Комісари йшли зовсім близько.

Все! В шаленому пориві Семен дістав свою криву дідівську шаблю й, страшно посміхаючись, піднявся на ліву ногу. Спирався на не потрібний вже карабін, як костур. Підняв гостру шаблю над головою, і вона зблиснула хижо в скупому промінні. У когось з червоних здали нерви, й вони почали безладно стріляти. Здригнувся всім тілом: кулі з тріском рвали зболілі м’язи. Поривчасто здійняв руки до свинцевого неба. Там, вгорі, крізь сірі лютневі хмари вперше проглянуло весняне сонце.

— Во-о-о-о-ля!!! — пролунав над лісом останній смертний зойк Людини.

Семен впав навзнаки мертвий. Його сині очі дивилися в сумне небо, на ще теплих віях танули легкі сніжинки. Сонце востаннє зблиснуло в сині очей й згасло, сніг пішов сильніше, немов хтів швидше сховати від чужих рідне обличчя.

…Над лісом згасала блакитна смужка. Свинцеве небо плакало з жалю: від крові й горя до своїх нещасних дітей, яким не залишилось на землі місця. Блакитна смужка на сірому небі з’явилась дивовижно, потім так само швидко танула, зникла, пішла назавжди — й забрала з собою душу Семена…

Небо плакало цієї зими востаннє…

Лицарської смерті не оцінили. Були нездатні. Зі страху дострелили ще раз вже мертвого. Зразу ж почали здирати добрі ялові чоботи, нову портупею. Шаблю з навіки зціплених рук не могли забрати — поки хтось не надрубав пальці.