Розділ «Книга третя Шабля на комісара»

Спекатись Гришки Котовського було важко. На Василя червоні загнали Батька «в мішок» біля Бригадівки на Полтавщині. Мали семикратну перевагу в людях. Махно знову дав бій уночі, йшов на коні першим, устилаючи шлях за собою сотнями трупів. Вирубався з лабетів — упир! Після цього дивізія Котовського йшла вслід за Махном двадцять днів, з переляку не зважуючись атакувати. Котовський не любив потім згадувати ці походи.

Батько спішив на східні кордони — «на Волчанський».

Про Нестора ходили легенди. Якось він хитро перейшов лінію трьох бронепоїздів. Оточений червоними, попереду мав залізницю з потужними броневагонами, з десятками кулеметів й гарматами. Опинившися в, здавалось би, безвихідному положенні, Батько знов виказав хитрість старого лиса. Розвідка захопила червоного комвзводу з посвідченням, й з цим документом ад’ютант Махна помчав до бронепоїзда.

— Не стріляйте, це наші! — кричав він ще здалеку. Потім пригнав до амбразури, сунув папірець «красним» в очі. — А ото — показав на червоних — махновці! Бий з усіх кулеметів!

«Красні» вдарили з кулеметів, тоді додали ще й з гармати. Поки там розбирались, Махно провів полки через бронезаслони…

Розділ 4

Війна. Бій у мерії

… Айзек метався в диму і вибухах, як войовничий дух Азії, брудний і чорний, з диявольськими вогнями в очах. Ще тридцять вісім чоловік у будинку поклялись загинути, та не здатись!

Ром й досі не міг втямити — настільки швидко все сталося. На вокзалі в Одесі він випадково знайшов хлопчину, який також їхав у Придністров’я: «Там „калаш“ міняють на паспорт». Група, в яку записалися вони з Айзеком, вийшла з темрявою. Почалося все тихо, пластуни збили заслони, та на розвилці доріг за мостом почалось справжнє пекло.

До «дев'ятиетажки» залишалось яких-небудь триста метрів.

Під безладним вогнем загін пробивався до мерії. З самого початку з’явились поранені. Перші з них впали ще на мосту. Від бетонних плит «проїжки» за ними під обстрілом повзла козацька піхота. Вже на тому березі річки оглушливо лопнув снаряд румунської гармати-«рапіри» — й усі подальші події Ром пам'ятав погано. Мозок фіксував якісь окремі кадри, які не зв'язував воєдино: ось зелені і червоні пунктири трасерів, рожеві хвости «алазані», ось — вогнений шлейф і гуркіт гранатомета, чиєсь закривавлене лице в мерехтливому світлі бою…

Об'єднаний загін чорноморських, донських і кубанських козаків встиг зайти до мерії в останню хвилину: у його захисників вже закінчувались патрони. За п'ять хвилин з боку церкви виповзли БТРи, і кільце навколо мерії защепилось. Волонтери сховали броньовані машини в провулках, в «зеленці» парку. Виїжджали на пряму наводку — й тоді в п'ятиповерховій будівлі все тонуло в диму і полум’ї. Під час першої ж артпідготовки бойовий мер Федір Добров наказав усім збігти в підвали і вести оборону з вузьких віконець. Ручні кулемети навіки заспокоїли під час атаки кількох волонтерів, а важка і схожа на буряк граната з РПГ-7 через вулицю вбила струмінь вогню в стіну будинку поруч с баштою БТРа.

У цей час Ром ще тільки прийшов до тями, сидів на підлозі в колишньому кабінеті й дивився, як кулі з шипінням відколювали шматки штукатурки. Раптом біля вікна з’явився чоловік з товстою трубою. Тут вдарило з такою силою, що їх обох аж підкинуло в повітря. Від другого вікна полетіли шматки бетону. Під час спалахів на вулиці Ром впізнав у силуеті Атінгера, з яким його познайомили перед вилазкою.

— Чому вони не розриваються? — прокричав Ром, ледве впізнаючи власний голос, і його крик пролунав на диво глухо і здавлено.

— Тому що б'ють «болванками», — почув крізь удари слова у відповідь. — Тут парк, осколочні рвуться в гілках, своїх калічать… Ч-чорт, — вилаявся Атінгер, засовуючи в трубу довгу гранату, яка нагадувала цукровий буряк на палиці. Алік швидко перейшов на середину кімнати, нащось подивився на широкий проліт, що чорнів ззаду нього. Двері виходили в коридор мерії.

— Закрий вуха! — діждавшись кількох дружних спалахів за вікном, прокричав Рому: — Закрий вуха руками, — піднявся з коліна і, згорбившись, якусь мить поводив перед собою видовженим кінцем «ерпегеша». Через долоні Рома вдарила вибухова хвиля, довгий струмінь вогню вирвався з раструбу гранатомета точно в двері позаду і понісся коридором, здіймаючи клуби пилу.

З вулиці почувся звук потужного удару, крики, задзеленчали на асфальті якісь залізяки. Атінгер криво посміхнувся до Рома:

— Один «звір» є! А тепер чешем звідси. Швидко!

Ром поплівся за ним на ватяних ногах. Десь у лабіринті напівпідвалу він ледве не зіткнувся з хижим, розколошканим Айзеком.

— Ти живий? Давай вниз, там поранені!