Розділ «Книга третя Шабля на комісара»

Дядько Михай

Дядько Михай сидів на своєму топчанчику і слухав телевізор «Соні-трінітрон» — Задорнова, бо він завжди саме слухав, а не дивився. Тоді сплюнув у серцях, встав і пішов на ганок викурити цигарку. Задорнова він не любив.

— Чуєш, Романе, — не витримав, вернувся на поріг, розминаючи в руках сигарету:

— Як він виділяє: «Послушайте только, — УКРАІНЄЦ, — каже, — і говоріт: „О’кей чи не о’кей?“» Він нас наче й за людей не вважає. Ми триста літ були під поляками і литовцями, а вони, значить, — під татарами. В нас навіть Медвин з його трьома тисячами селян мав Магдебурзьке право. Двісті літ! Баба Келя он рунку по-литовськи як смажила! А слово «цибуля» звідки, думаєш?

— Ну, цибуля, як цибуля… Наше ж слово…

— Ага! Литовське слово! Поняв? А «кохаю», «пробачте», «людяність», «воля» — то польські. А «хліб», «меч», «щит» — варязські. Не татарські! із Європи слова. А ти кажеш — однакові!

— Та я і не кажу…

— Кажеш, кажеш. А я тобі ось що скажу: хай той Задорнов хоч тисячу раз каже: он ми які особливі, яка руська душа «загадочна». А в Московії як було з татарів все на крові, на зневазі людській та на «бакшиші»-хабарах збудовано, так і є — і скоро майже тисячу літ буде. У татарів навчились, од татарів «государство» і будували — з тими самими «тємніками» і «намєснікамі». А я не хочу, щоб мої правнуки в тій крові борбалися!

— Ну ти, дєд, даєш! — аж зсунувся з крісла Ром. — І де ти такій грамоті вчився?

— А я тут побільше знаю, чим ти в своїх інстітутах! Я тобі ось що скажу. Як ми бачимо десь в музеї чи на історицькій раставрації козацьку шаблю — у кожного чоловіка аж руки сверблять. Бо то козацька кров грає! А у кого не сверблять — то йому пряма дорога в гарем євнухом або до Борі Моісєєва!

— Ну я від вас дурію! — зайшовся Роман.

— А то! У нас же тут все всі бачать. Маленька Звенигородка, нічо’ не сховаєш. Як на вибори хотіли рефрижератор сиру вивезти — бачили. Як заводи спочатку до ручки доводили, і хто це робив, і з ким, і навіщо — бачили! І як потім ці заводи на металолом розпиляли — теж бачили. І за скільки вони це все продали — знаємо. Про кожного все знаємо. Отут записано, — дід постукав пальцем по лобі. — А щоб той завод заново відбудувать — то треба мільйони доларів. А вони за копійки розпиляли, й собі все в кишеню. А тепер і землю хочуть так само. Ой, дограються скоро. Проснеться козацький дух, проснеться… Спить довго в кожному з нас, але потім… Не доведи Господь, правда!

Восени Роман повернувся до Одеси. Там його чекав лист від Владки. Лист був, як останнє «прощай». Вона писала, що шостого вересня відлітає до Чикаго. І що дуже хотіла б його побачити. Ром знав, що відчувала вона, коли писала цього листа. Він сам згадував її потім, завжди, коли купував багряні троянди, і запах троянд, що випадково, мимохідь заставав його в суєті метро, в школі чи серед святкової площі, тепер завжди відлунював у ньому веселим поглядом золотистих очей, щасливою посмішкою, весною та болем утрати…

Розділ 27

І кожний день — як останній…

Лютий 1925 р.

…Шабля в руці горіла. Крива, з дамаської криці, довга як карабеля — гостре, як бритва, лезо, наче вкрите слюдою. Срібна насічка блищала під сірим небом, лякаючи ворогів своїм блиском. Важке руків’я і широке лезо, удар якого навпіл розсікав будьонівця у шинелі. Замашна криця в руці звична і вселяє спокій. Здається, вкотре прийшов час вмирати! В рай відлітає душа вікінга, що міцно стискає меч перед смертю! Тільки той, хто в бою загинув, на висоті духовного сплеску, вільний навіть у смерті, достойний раю! Жереб щасливий — за край вмирати!

У сніговій хурделиці раптом з'явилася «трьохлінєйка», а над нею лице в рогатій шапці. Максим навідліг рубонув «будьоновку», аж хряснуло, й лице забризкало мокрим пилом. Втер чужу теплу кров змерзлим у лід рукавом і пришпорив коня. Червоноармійський заслін — шість міліціонерів. Всі лягли в полі під снігом. Десь там, у хурделиці, за відділом ішла погоня…

Другу добу загін плутав сліди, відходячи до Звенигори. Далі мало бути легше — через Xлипнівський, Майданівський, Будищанський ліси, на Будище, Завадівку, Білозір’я — лісами до Холодного Яру.

В полях навколо чекали засідки. З тридцяти козаків шестеро були поранені. Кількоро залишились лежати в снігах. У запалених очах живих горіла затята впертість. Це були найкращі бійці. Останні. Які витримали найважчі іспити зими одна тисяча дев’ятсот двадцять п’ятого року — іспити зневірою.